Розділ 4

Вечір у Вільхері був теплий, безвітряний, затишний, попри те, що осінь невблаганно насувалась на Альбіон. Вдома напевно також ще досить тепло, хоча ночі ставали все прохолодніші. У Вільхері не було таких різких змін температури, тому я навіть не задумалась, що варто було б взяти з дому кофтинку якусь. Як вранці вискочила у звичайній сорочці та штанях – так і пробігала в них цілісінький день.

Мушу зізнатись, попри те, що я ніби-то вельможна панянка зі шляхетної родини, мала б перебирати сукні та прикраси, перевагу все одно віддавала завжди зручності. Для відповідальних занять з показу всієї краси роду Блек у мене є сестра. Саме вона, провидиця з проявлених даром з самісінького дитинства, стала справжнім еталоном жіночності та краси в нашій родині.

Мені ж головною завжди була зручність. І, оскільки більшу частину свого часу я проводила на полігоні з наставником, вибір здавався очевидним: штани, сорочка, зручне взуття. Іноді ще куртка, якщо погода зовсім псувалась, а вітер розвертався з замерзлого моря. Це не означає, що в мене не було гарних суконь та прикрас. Іноді і я виходила у світ. Але в повсякденні… З прикрас взагалі лише перстень носила. Хоча його й прикрасою не назвати. Срібний обідочок с маленьким чорним камінцем. Нічого особливо, в очі він не кидався, а під час тренувань не заважав.

Батько подарував його мені зі словами, що найбільше він підходив саме мені. А ще обмовився, що ця річ йому дуже дорога, як і я.

Не пам’ятаю, щоб з того дня я хоч раз його знімала.

Навіть зараз неусвідомлено торкнулась прикраси та усміхнулась, згадавши батька.

Ох, татку, що саме ти такого розкопав та куди заховав, що тепер мені доведеться розплутувати ці інтриги? До чого тут перший радник короля? І… чи не через те ти так рано нас покинув?

Мені було боляче навіть думати про це. Офіційно, батько загинув при виконанні таємного завдання короля. Але… Можливо, він щось дізнався таки? Та не встиг поділитись інформацією з королем. 

– Дівчино, купіть булку. З маком, з вишнями! – скрикнула поряд рум’яна жіночка з переносним лотком в руках так, що я рефлекторно відстрибнула від неї.

Сама продавчиня хоч і засоромилась, але посміхнулась з такої реакції. А я щойно згадала, що за весь день хіба кусок хліба з маслом та чай проковтнула з самісінького ранку. І все.

Одразу ж так їсти закортіло.

– З капустою є? – запитала я, запустивши руку в кишеню та діставши гаманця, ледве жіночка кивнула. – Дайте два… – Уявила, як би вжахнулась Елізабет і мама, заставши мене за таким неналежним заняттям і виправилась, – ні… давайте три.

– Свіжесенькі, хрумкі, – приговорювала булочниця, складаючи випічку в паперовий пакет. – Ви до мене щодня бігати будете, ледь покуштуєте.

До пиріжків я купила пляшку молока у молочниці. І тільки засунула гаманець назад в кишеню, як відчула ледь помітний рух поряд і якось мої штани одразу ж легші стали. Озирнулась та натрапила поглядом на хлопчину, що вже поспішав геть.

– Ей, ти це куди? – скрикнула я, притиснувши пакет з їжею до грудей та припустивши на хлопчаком.

Добре, що мене тренували з дитинства.  Адже малий був на диво прудкий та швидкий, майстерно петляв у натовпі. Якоїсь миті я навіть подумала, що плакали мої гроші. Не останні звичайно, але на сьогодні залишусь без копійки та господині квартири навряд зможу заплатити за проживання. І це додаткові проблеми…

І коли від відчаю я прискорилась, майже наздоганяючи крадія, незнайомий перехожий просто упіймав його за шкірку.

– Нарешті, – зупинившись та вирівнюючи дихання, буркнула я, – дякую, пане.

– Не варто дякувати. Краще поясніть, що взагалі відбувається? – дуже офіційно поцікався незнайомець.

О! Цей тон, манера розмовляти і кількома фразами підкреслити свій статус… Не потрібно біло навіть знайомитись, аби зрозуміти, що мій рятівник точно не простолюдин. Я мала достатньо досвіду, аби лише по інтонаціям зрозуміти, що маю справу зі шляхетним паном. Певно, магом якимось приїжджим. Місцева магічна спільнота була цілком і повністю з містян та збіднілої дрібної знаті. А тут статусом прямо фонить на всі боки.

Я обережно підняла погляд, удаючи, що все ще не відновила дихання, та поглянула на незнайомця. Високий, майже того ж зросту, що був мій батько. Не кремезний, але сила відчувалась. Та й малого він тримав так, ніби той був на вагу, як пір’їнка. Гарний. Засмаглий, чорноокий, з правильними рисами обличчя. Трохи розкосі очі, прикрашали по-дівочому довгі вії. Темне волосся коротко підстрижене, мов у бойового мага на службі. Але ні. Адже тоді він був би чисто поголений та у формі. А тут кількаденна щетина, звичайна сорочка та штани. І взуття побите, ніби весь світ бачило. Та між тим погляд був такий, ніби він за мить оцінив, зважив, зміряв мене, прочитав всі мої думки, і зробив усі можливі висновки, щодо мене. Не найкращі, відчуваю.

Чомусь мене це спантеличило та розізлило. Не знаю, чому так.

– Цей хлопчина в мене вкрав гаманця, – зрештою зізналась я, і для наочності висмикнула свою власність з-за поясу малого. – Ось цього.

До честі малого, він не намагався пручатись, відбиватись та кричати. Дивися то на мене, то на чоловіка, що його спіймав, з-під лоба, вороже та зле.

– Забрали? Щасливі? Тепер відпускайте! – таким тоном, наче це ми його тут обкрадаємо, промовив хлопець.