Розділ 3

Незвично милий на вигляд монстрик, що своїм виглядом нагадував хутряний балабон на тонких ніжках та з такими ж тонкими ручками, кліпнув, але з місця не зрушив. Та тим паче не відповів.

Сестра розповідала, що безпритульна дрібна нечисть та нежить, а часом і не дрібна, їхньою академією вештається досить часто. Тому поява невідомої істоти мене ні крапельки не здивувала та тим паче не збентежила. Навіть цікаво стало, що воно таке.

Десь зараз я щиро шкодувала, що вчилась бойовим закляттям, тренувалась, але ж зовсім не приділяла часу вивченню нежиті. Монстрологію хоча б гортала, а он некрологію… І щемливо згадались слова мого старенького мудрого наставника та тренера: “Не буває непотрібних знань. Ніколи не знаєш, коли й за яких обставин тобі може знадобитись та чи інша інформація. То той потрібний багаж, що фактично нічого не важить і завжди при тобі!”. Навіть соромно стало, що легковажила його порадами.

В будь-якому випадку залишати цього балабона тут не можна. Мені в цій кімнаті спати, а що в голові цього чудовиська взагалі не зрозуміло. Може воно мене вкусить, вип’є кров, отруїть чи задушить. Нічого виключати не можна, коли справа стосується нечисті або нежиті. 

Я пильніше придивилась до монстрятка, обережно спустила ноги на підлогу та не придумала нічого кращого, ніж покликати його звичним:

– Киць-киць-киць!

Від такого нахабного порівняння з домашнім котом у невідомого монстрика очі стали вдвічі більші, а паща сама собою розкрилась продемонструвавши два ряди гострих зубів та довгого вузького язика. Він ошелешено спостерігав за тим, як я намагаюсь наближатись до нього, обережно, потихеньку. 

І коли здавалось би вже майже досягла успіху у ловах невідомих монстрів, як у двері постукали. Хоча складно той грюкіт назвати просто стуком. Мені ледь двері з петель не зняли. Від того в мене самої мало серце не зупинилось, а малеча очікувано шмигнула далі під шафу з такою спритністю, ніби в повітрі розчинилась. Я навіть стала навколішки та зазирнула під ту саму шафу, але нічогісінько там не знайшла.

Цікаво куди воно поділось?

Але тут гуркіт повторився і я не витримавши скочила на ноги, в мить опинилась біля дверей та рвучко їх відчинила, аби зустріти незваного візитера мовчанням та повним осуду поглядом.

Що, зрештою, аж ніяк не присоромило мого неочікуваного, трохи нахабного гостя.

Ним виявився не високий, худорлявий хлопчина приблизно мого віку в чорному костюмі. Типовий, так би мовити, некромант – весь чорний, мов крук. Та такий же похмурий та нетактовний.

Він спробував зазирнути в мою кімнату, відтиснувши мене в бік, але… та зараз же. Взагалі-то я тут господиня і шастати аби кому не дозволяла. І відсунути мене тим паче не так просто.

– Прошу пробачення, але що все це означає? – перекривши вхід хлопцеві, запитала я.

– Жмирю бачила? – все ще заглядаючи мені за спину, запитав… маю сміливість припустити, мій майбутній одногрупник.

Оу. Чи не про те миле чудовисько мова?

– Перепрошую, з ким маю честь розмовляти? – почала я дуже здалеку розпитувати, що воно взагалі таке і чим мені загрожує. І взагалі, чи правильно я зрозуміла, що саме того чорного пухового балабона шукає мій невихований візитер.

От тепер хлопець все ж поглянув на мене. Таким поглядом, ніби я казна-що запитала. Дивно якось це виглядало, зважаючи на те, що він і сам міг би відрекомендуватись.

– Ілай Кейн, некромантія, перший курс, – промовив він так, ніби це щось мало б мені сказати.

І так при цьому на мене дивився, очікуючи хоч якоїсь реакції. Якої саме я не зрозуміла тому просто простягла руку для вітання та назвалась у відповідь:

– Аледь Блек, також факультет некромантії, перший курс.

– О, то це ти, значить. Єдина дівчина в наборі цього року. Цікаво, – хмикнув Ілай, але руку все ж потиснув. І додав з усмішкою: – Та вельми іронічно.

– Це ще чому? – витримавши паузу, зробила крок в бік, впускаючи нового знайомого.

Ілай виявився не з сором’язливих. Ввалився в мою кімнату, оглянув все, навіть кілька разів підстрибнув, аби перевірити, чи не сховалась його жмиря десь на шафі. Та зрозумівши, що шукати саме тут йому щось марно, пройшов кімнатою та сів на єдиний стілець.

– Ну, білявка з блакитними очима, прізвищем Блек і на факультет некромантії. Не думала хоч волосся в чорний пофарбувати? Аби мати відповідний вигляд, – запитав він, роздивляючись мене, як я нещодавно чорне невідомо що.

Припустімо, він не перший, хто відмічав це. Для прізвища Блек я мала на диво світлий вигляд, на відміну від моєї чорнявої, засмаглої чорноокої сестри. Я з дитинства була білявкою, блакитноокою,  блідуватою, не зважаючи на те, що багато часу проводила на полігоні для тренувань. В мене були надто м’які риси обличчя. Надто… дівочі. І це злило. Адже себе я вважала воїном, сильним магом, а мала вигляд зніженого дівчиська з ближнього кола принцеси. 

До всього, жінки й чоловіки роду Блек та й маминого Віар, мали пишні або кремезні форми. Мама була пишнотіла та круглолиця… жіночна словом, а батько високим, широким у плечах та кремезним чоловіком. А я вродилась дрібною. Батько сміявся, що і малий зріст, і худорляву статуру, і жахливий характер я успадкувала від своєї бабусі. Мені навіть шкода, що я з нею не знайома. Мала б з ким обговорити деякі болючі питання.