Розділ 2

– Ось ця кімната, – вручивши мені ключа, урочисто повідомила комендантка гуртожитку. 

І навіть не глянула в мій бік, щось відмічаючи в великому журналі. Той журнал здавався більшим за саму комендантку. Певно через її невеликий зріст. Певно мала серед предків вихідців з гірського народу. Зазвичай їх охоче брали на такі посади через відповідальність та прискіпливість, й відсутність магічного дару перешкоди не чинила. Поважну пані Крокенг просто обдарували артефактами й амулетами, функції яких я так одразу і не розгадала б. Потрібен артефактор зі стажем, щоб оцінити всі можливості нашої комендантки.

 – Моя кімната? – про всяк випадок вирішила уточнити я, заглядаючи в сіре похмуре приміщення в котрому мені належало прожити прийдешні п’ять років. Так собі перспектива.

– Найкраща. Ще й житимеш сама, – додала гордо пан Крокенг.

Дивний привілей, враховуючи, що кімната ця знаходилась в цокольному приміщенні підвалу та малесенькі вікна були більше схожі на тюремні – під самісінькою стелею та заґратовані. Якось аж недобре стало на душі від того.

– А чому у підвалі? – користуючись нагодою продовжувала розпитувати я, так і не переступивши порога.

Моє запитання викликало у літньої жіночки щире здивування. Взагалі у цієї жіночки всі емоції так щиро та виразно проявлялись, що їй і рота розтуляти не варто було. І так зрозуміло, що скаже.

– Як це “чому”? – кудахтнула наглядач… тобто комендантка гуртожитку. – Ти ж некромант? 

Цієї миті я з відповіддю забарилась, ще толком не усвідомивши, що насправді мою долю вирішено і мені ніколи більше не стати бойовим магом. Гірко трохи. Адже це було моя дитяча, потім підліткова, а тепер і майже доросла мрія. А з мрією завжди розлучатись трохи гірко.

А поки я мовчала, пані дістала невеличке пенсне та вчиталась повторно в записи свого велетенського журналу.

– Перший курс. Адель Блек? – нервово перепитала пані Крокенг. Певно, вона як і всі представники її народу дуже ревно ставилась до обов’язку, а помилки сприймала за трагедію.

– Угу, – зітхнула я.

– Некромантка. Не плутай мене, – дещо роздратовано пробубніла жіночка. – Всі некроманти живуть у підвальному приміщені. Цьогорічний наказ ректора на прохання вашого куратора. 

Прекрасно просто. Я знову заглянула в кімнатку, не втримавшись, скривилась та поцікавилась:

– А до цього у нашого куратора таких дивних прохань не було?

– Звідки мені знати? – знизала плечима комендантка. – Він тільки цього року до нас перевівся, – і саме цієї миті в жіночки спалахнув в очах той самий вогник затятої пліткарки, котрій конче потрібно поділитись новинами, що її просто розпирали. Хоч з кимсь, аби не лопнути. І по великому секрету. – Кажуть, що він посварився особисто з королем. І король своєю чергою, звичайно терпіти такого неподобства не став та вислав його геть. До нас некромантію та бойову магію викладати.

– Нічого про це не чула, – задумливо пробубоніла я, потираючи підборіддя. 

Зізнатись, я й не дуже намагалась слідкувати за світським життям. Адже останнім часом всі заголовки жовтої преси нагадували мені про розрив з Раяном. І зрештою, я вирішила не ятрити рани та просто не читати тих газет. Мабуть, дарма.

– І не могла. Мені це по секрету розповіли. Зі столиці родичка навідувалась нещодавно. Вона часом готує у палаці. Там і підслухала ту новину.

А, ну це вже зовсім інша справа. Найдостовірніше джерело інформації, що тут скажеш?

– Неймовірно! – скептично стиснувши губи та потай усміхнувшись, зронила я.

Але комендантка зрозуміла мою гримасу по-своєму та з якимось жахом, від чого пенсне випало та сумно повисло на ланцюжку, а очі стали розміром з десертну тарілку. 

– Тільки нікому! Не хочу проблем.

– Боїтесь нашого куратора? – хмикнула я, у спробі розрядити напругу.

– Хто не боїться? Некроманти всі… того… – тут вона зрозуміла, що розмовляє з теж, свого роду, некромантом, хай і не навченим, та вирішила не погіршувати своє і без того не краще становище. – Час мені вже. Купа роботи.

І почимчикувала геть, зі спритністю гірської кози. Неочікувано для її статури та віку. Напустила туману та навтьоки. Але, маю зізнатись, особа нашого нового куратора дещо заінтригувала мене. Соромно зізнатись, але я майже не знала представників цієї магічної касти. В колі знайомств моїх батьків все більше товариші батька – такі ж бойові маги; та товаришки моєї матері – провидиці, але більше пліткарки.

Треба розпитати б когось про цього загадкового куратора, которого особисто король прогнав у віддалену академію.

Провівши коменданту задумливим поглядом, я все ж вирішила, що куратор – це проблема не нагальна, а от умови мого життя… тож варто біло б зосередитись на своєму новому помешканні.

Звісно, вигляд моя кімната мала той ще. Сумно, сіро, напівтемно. У ті вузькі вікна навіть сонячне проміння не пробивалась. Добре хоч цвіллю не смерділо, і то прекрасно. В решті на більше ніж ліжко, шафу і стіл я й не розраховувала. А ще вбиральню. А от вбиральня та душ були загальними на весь наш підвал в чотири кімнати. І враховуючи те, що на поверсі житимуть лише некроманти, а дівчина я тут одна... Дідько. Одна новина краще за іншу. З цим потрібно б щось вирішувати.