Розділ 1

– Передивіться ще раз! Цього просто не може бути, – перевівши подих, вкотре попросила я, ледве стримуючи гнів та… що вже приховувати… паніку.

Мені в голові не вкладалось, що таке взагалі могло статись. Це просто неможливо в принципі.

Та чомусь у приймальній комісії це нікого не дивувало. Тут взагалі всі здавались незворушними, мов скелі Шаранського хребта. Що особисто мене аж до сказу доводило.

Сухенька сива жіночка в окулярах з круглими лінзами та невдоволено стиснутими губами підняла на мене повний гніву погляд. Таким поглядом зазвичай на мене дивилась няня, коли я говорила щось богохульне чи крамольне. А за цим принизливо-пронизливим поглядом слідували години виховних промов, від яких власноруч удавитись хотілось. Певно саме тому я знітилась і замовкла.

– Дівчинко, – навіть голосу не підвищивши, прибила мене до місця лише своїм тоном магиня, – не знаю, що ти там собі навигадувала, але я тут вже півстоліття розподілом студентів по факультетах займаюсь і жодного… Зауваж, ЖОДНОГО разу не помилилась. Якщо за результатами магічного тестування тебе зарахували на факультет некромантії, то це не моя примха чи помилка. То твій дар та покликання.

Її тон трохи мене протверезив. Зрештою, потрібно усвідомити, що я не базарі за моркву торгуюсь, а до Академії магічних мистецтв та пророцтв вступаю. 

– Гаразд, але в мене нестабільний дар… можливі ж похибки та все таке… – вже куди м’якіше заговорила я, усвідомивши, що тут взагалі-то моя доля вирішується. – У моїй сім’ї не було жодного некроманта. Мій батько був кращим магом вогню, а мати – провидиця. Звідки в мені взятись таланту до некромантії?

Магиня з приймальної комісії зітхнула, зняла окуляри та постукала по стосу паперів вушком, перш ніж відповісти. Певно підбирала потрібні та не дуже різкі слова. За що їй окрема подяка. Певно досвіду у спілкуванні з невдоволеними студентами у неї також було років сто.

– Любонько, – по-материнськи м’яко заговорила вона, певно зрозумівши, що я й так  просто у відчаї, – ти ж мала навчатись у школі та знати, що магічний талант аж ніяк не залежить від спадковості. Часом у магів з пасивним даром народжуються маги вогню та вітру, а часом… часом у пари бойових магів з активною магією донька провидиця чи взагалі жодного таланту не має. 

Мене вжахнула сама згадка про Пустих. Звичайно, у світі далеко не всі обдаровані магічно. І магічна сім’я ще не запорука того, що тебе чекає зіркове майбутнє. Саме тому до п’ятнадцяти я не жила, а існувала.

Все через те, що мій магічний дар дрімав. Не проявлявся взагалі ніяк. Батьки намагались удавати, що в тому нічого страшного, але працювало це десь до десяти, а далі… Далі я просто намагалась не потрапляти їм на очі, аби мене не пронизували цими повними болю та жалю поглядами. Це нестерпно, почуватись неповноцінною. Бути розчаруванням для найближчих, найрідніших людей.

Але потім дещо сталось, я трохи перенервувала і… прикликала вогонь. І цей день мав би стати для мене найщасливішим за все життя, але був нюанс. Вогонь був трохи незвичайний – моторошний, холодний та зелений. Ще тоді це мене насторожило. Та що брехати? Я вжахнулась так, що втратила контроль та перетворила на трухлі друзки пару столітніх дубів. Дивно, чи не так? Нетиповий якийсь вогонь для звичайного бойового мага. Але мене заспокоїли, сказали, що вперше воно всілякого може бути. А от далі…

Далі не було знову нічогісінько. Всі магічні вимірювачі зашкалювало, вимірюючи резерв моїх можливостей, а коли справа доходила до заклять – нічогісінько. І скільки б я тут цю жіночку не вмовляла, в душі й сама розуміла: вона мала рацію. Я – взагалі у жодному разі не маг вогню. Я – некромант.

– Це не змінити, – чи то запитала, чи то підбила підсумки нашої розмови я.

Ці слова прозвучали так трагічно, що мені самій захотілось забитись в якийсь куточок та поплакати.

Уявляю, як на цю новину відреагує мама. Вона ще від мого народження напророкувала мені велике майбутнє. В мене закралась думка, що то все самонавіювання, ще в дитинстві. Але зараз от точно в цьому переконалась. Вона просто хотіла цього. Або намагалась підбадьорити. Байдуже, адже ситуації це не змінювало взагалі.

– Мила… як там тебе? – пані натягнула на носа окуляри, вчиталась в лист розподілу та знову поглянула на мене, – Адель Блек… чекай, це ти відмовила нещодавно…

Цього тільки не вистачало!

– То інша Блек, – зрозумівши до чого вона веде, скрикнула я. 

До повного щастя залишилось, щоб вона ще увагу всіх у цьому залі привернула. Я ще не оговталась після того резонансу.

Зізнаюсь, що саме скандал, що ніколи нікому не набридав, мене й понесло в саме найвіддаленішу від столиці та усього вищого світу академію. Та… відчуваю, що мені й тут життя не дадуть.

– Зрозуміло, – хмикнула магиня, залишивши довгий підпис на моєму листі зарахування та протягнувши його мені. – Вітаю зі вступом до нашої Академії. Сподіваюсь, що ваше навчання буде легким та продуктивним, аби згодом послужити на благо нашому королівству. Успіхів вам, Адель Блек. Та… – знову згадавши, що вона не лише працівниця приймальної комісії, а й звичайна людина, додала: – пам’ятай, магія завжди обирає саме того, хто з нею може впоратись. Не розкисай.

– Дякую, – зронила я, буквально вихопивши лист та запхавши його у свою торбинку. – За все. Приємно мати з вами справу.