21.

     Так минали студентські роки Іри. Канікули і вихідні вона проводила вдома, решту часу за навчанням. Подруги по-трохи стали виходити заміж. Та й Ірі вже минуло двадцять, вона перейшла на четвертий курс. Іноді рідні натякали, що пора їй не тільки про навчання, а й про заміжжя думати. 

- Спочатку диплом отримаю а тоді й про це подумаю! – Все відмахувалась Іра.

      І ось одного разу її запросила на весілля шкільна подруга Оля.

- Так, як ми з тобою дружимо ще з першого класу, то ти будеш у мене і свідком, і дружкою! – Радо заявила Іринці Оля.

-   Добре, постараюсь старанно виконувати покладанні на мене обов’язки! – Пообіцяла Іра.

-   Та що ти, не так офіційно! А тобі цікаво хто буде свідком молодого?

-   Ну скажи.

-  Взагалі, ти його не знаєш. Але… він дуже схожий на колишнього нашого вчителя. Пам’ятаєш був у нас недовго вчитель фізкультури такий симпатичний, Назар… забула по батькові…

-  Михайлович! – Підказала Іра.

- Так, Михайлович. В тебе така хороша пам1ять! Так от цей хлопець, товариш мого нареченого, дуже схожий на нього!

Іра вже не слухала подругу. Її серце закалатало так швидко, що здавалось, що ось-ось вискочить з грудей.  Хіба можна його забути? Це ім’я закарбувалось в пам’яті дівчини навічно.

- А, може, це і є він? – Раптом спитала Іра.

- Ні, не може бути. Хлопця цього звати Артур, та й молодший він по віку. Тому вчителю мало бути вже під тридцять…

    До весілля подруги Іра готувалась, ніби це було її власне. І святкове плаття купила, і зачіску та макіяж зробила в салоні. А коли виходила з дому, то навіть брат Сергійко, який вже навчався у старших класах, відмітив, що сестра виглядає незрівнянно. Настрій в Іри був в цей день святковий, та все ж вона хвилювалась. Їй не терпілось побачити товариша нареченого. Бо ж її серце гріла надія, що він і справді схожий на її перше кохання.

     Іра, як і належало дружці, допомагала нареченій підготуватись до свята. А коли всі приготування було завершено, приїхав наречений зі своїми гостями. Іра із завмиранням серця чекала, коли у кімнату увійдуть друзі нареченого. Незабаром кімната була переповнена людьми. Та серед них не було нікого, хто був би схожий на Назара. Спочатку Іра вирішила, що хлопцю не вийшло прийти і його замінив інший. Але потім, коли весілля було в розпалі, Іра запитала у подруги про хлопця, що дуже схожий на вчителя фізкультури.

- Так, он він. Ти ж недавно із ним танцювала! Хіба він не сказав, що його звіть Артуром.

- Сказав. Тільки… він зовсім не схожий на Назара…

- Чому ж не схожий. Такий же мускулистий, зачіска…

- Ні, не схожий… - Повторила Іра. Вона ледь стримувала сльози.

     Весілля подруги закінчилось для Іри ще одним розчаруванням. Артур ще декілька разів запрошував на танець Іру, але дівчину він так і не зацікавив. І на його пропозицію обмінятись телефонами, дівчина відповіла відмовою.

- Іринко, в тебе вже геть дах поїхав через того Назара? – Вже через кілька днів після весілля спитала Оля в Іри. 

- Через якого ще Назара? – Іра вдала, що не розуміє подруги.

- Через якого ти всім хлопцям відмовляєш! Ти чому не погодилась спілкуватись із Артуром? Він такий чудовий хлопець!

- Він мені не сподобався.

- Звісно. Бо тобі тільки і Назар подобається. Спеціально попросила свого чоловіка, аби взяв Артура за свідка, бо він з усіх його друзів найбільше того Назара нагадує, щоб тобі сподобався. Але ж все одно тобі щось не так. – Оля вже навіть підвищила трохи тон.

- Олю, не треба мені шукати кавалерів…

- Ага, і спокійно дивитись, як ти перетворюєшся на стару діву…

- Мені недавно тільки двадцять минуло…

- Ти й не зчуєшся, як тридцять мине, бо ж постійно думаєш про цього фізкультурника. Так, колись він усім подобався, але минулося. Більшість  наших однокласниць вже заміж повиходили, а ті, що ше не вийшли мають кавалерів. Тільки ти одна самотня. То ж і я дбаю про тебе!

- Дякую, Олю. Але не потрібно. Піду я вже. – Іра була дуже сумною. Оля вже пожаліла, що так напала на подругу, але  вона ж їй добра бажає! Оля просила Іру ще на трохи на лишитись погостювати, але дівчина пішла.