17.

-Добрий день, до школи поспішаєте? – Передні пасажирські двері відчинились і звідти виглянув молодий учитель. – То сідайте, підвезу!

- Добрий день, Назаре Михайловичу. – Відказала мама. – Я лише Іринку проводжаю, а от вона запізнюється, то, може, підвезе її?

- То, може, й ви сідайте! – Запропонував вчитель.

- Та ні, я ще має додому забігти, там сестра приїхала… А от Іра запізнюється!

- Мамо, я ще встигну… - Іра спробувала відмовитись.

- Ти ж сама сказала, що ваш клас виступатиме на початку. Швидко, сідай і не затримуй Назара Михайловича.

- Так, Іро, сідай, бо часу в нас мало.

     Не могла вже й далі протестувати Іра і тому сіла на переднє сидіння в автомобіль вчителя. Мама закрила двері і авто рушило. В машині було тепло, відчувався легкий аромат кави, що переплітався із  запахом одеколону з нотками цитрусу з деревом. У салоні ледь чутно звучала спокійна інструментальна музика, що мала б заспокоїти. Та Іра була напруженою, її серце невпинно калатало… Вона так багато мріяла про момент, коли вони залишаться удвох. І тепер він поряд, зовсім близько, а вона не знає що сказати. Лише скоса поглядає, як його міцні руки впевнено тримають кермо. Поглянути йому в очі, дівчина боїться.

- Ти поспішаєш на свято? – Молодий вчитель перервав мовчанку, що трохи затягнулась.

- Так. – Іра боязко поглянула на вчителя і спробувала усміхнутись. – А ви там будете?

- Взагалі то… не планував.

- Але чому? – Здивовано спитала Іра, бо так хотіла, щоб він там прийшов.

- Ну маю трохи інші справи…

- Але ж усі вчителі зазвичай приходять. Невже ви не зможете виділити трохи свого часу, щоб подивитись виступи своїх учнів. – Іра вперше за довгий час подивилась в очі Назару. Він упіймав благальний погляд її дуже красивих очей. Очей ще дитини, у яких палали надто дорослі іскри.

- Ти сьогодні дуже красива! – Раптом, несподівано навіть для себе, мовив Назар.

- Дякую. – Зашарілась дівчина і опустила свої довгі вії. – Я гратиму фею. То ви прийдете?

- Ну хіба, ненадовго. – Погодився вчитель.

- Дякую. – Усміхнулась дівчина. А Назар чомусь подумав, що пам’ятатиме цю усмішку впродовж всього свого життя.

- Ну ось – приїхали. Встигаєш?

- Так. – Відказала Іра. Вони вискочила з авто дуже схвильована, що й забула подякувати.