8.

     Минув ще один день у школі. Однокласники жваво обговорювали нового вчителя фізкультури, схоже, що всі раділи його приходу. А Іра сиділа осторонь і сумувала. Коли однокласники допитувались що з нею, дівчина знову зсилалась на головний біль. А голова й справді боліла – від думок, які терзали юне сердечко Іри. Ноги і руки вона вже остаточно вирішила не ламати – отже, доведеться завтра йти на його урок. Тільки цього разу урок не буде останнім, а лише третім, то ж і додому відпроситися не вийде. Отож, мусить іти…

     Цього разу Іра не малювала стрілок, не витягувала з волосся звабливих пасм і губи яскравою помадою не малювала… Та все хотілось їй виглядати гарно. Звична зачіска, спортивний костюм, кольору морської хвилі, ледь помітний макіяж та природній рум’янець – сьогодні Іринка виглядала милою, скромною і досить симпатичною. А коли йшла на урок фізкультури, то разом із подружками забігла в гардеробну, щоб поглянути на себе у велике, на повний зріст дзеркало.

       А потім почався урок. Звична перекличка, розминка, пробіжка… Все, як завжди, тільки от вчитель… як же калатає сердечко в Іри через нього! А він зовсім на неї  не зважає, власне, як і на інших дівчат.  А дівчата тільки й стараються якось зачепити вчителя:

- Назаре Михайловичу, а я правильно роблю?

- А підійдіть, будь ласка, сюди…

- А допоможіть мені…

- Старайтесь все робити самі, як вийде, так вийде… - Відказував молодий учитель.

     «Ага!? А коли шахи грали, то допомагав мені… ще й за руку тримав!» - Подумала про себе Іра. І руки її, пригадавши ці ніжні дотики, аж спітніли… Потім метали м’яч. Поки що не на оцінку. Фізкультурник показував як потрібно правильно це робити і навіть розповідав для чого це пригодиться в житті. А потім грали баскетбол. Тільки не так, як із попереднім вчителем, а зовсім по-іншому. Назар Михайлович багато розповідав про тактику, яку потрібно застосовувати у грі, потім поділив клас на дві рівних команди і розпочав гру. Сам теж був одним із гравців, що дуже сподобалось  учням. Чи то випадково, чи то спеціально, але Іри потрапила до команди вчителя. І чомусь Іра це сприйняла, як хороший знак. Але… вчитель жодного разу не передав їй м’яч, навіть, якщо вона була зовсім близько.

     На перерві Іра одиноко стояла на шкільному подвір’ї і сумувала. Аж раптом вона побачила свого молодшого брати, котрий швидко біг шкільною алейкою. Раптом зі школи на цю ж алейку вийшов Назар. І Сергійко мало не збив Назара з ніг.

- Обережно! – Назар впіймав хлопчика за руку.

- Вибачте… - Пробурмотів Сергій, а потім поглянув на Назара. – О, Назаре, ти теж тут навчаєшся? – Здивовано спитав хлопчик.

- Ні, Сергійку, на навчаюся, а навчаю, я працюю вчителем фізкультури.

- Клас! І нас будеш вчити?

- Ні, я навчатиму лише старші класи.

- А я теж скоро прийду в старші класи!

- Ну ось тоді і зустрінемось! А зараз біжи до своєї вчительки, тільки обережно! – Наказав Назар, а Сергій дослухався до його поради і зайшов у приміщення школи.

     А Назар направився в інше крило, до знаходився спортзал. Іра чомусь теж туди пішла. Вона помітила, що він зайшов у невеличкий кабінет біля спортзалу і дівчина була впевнена, що він там сам. І тепер на думку їй спала одна ідея. «А чо «ні»? Сергійкові можна із ним говорити, отже можна і мені!?» - Подумала Іра і поспішила зайти у кабінет. Назар сидів за невеликим столиком і щось писав у журналі.

- Привіт. – Привіталась Іра, а Назар здивовано підвів погляд на неї. Іра поглянула в його аж надто гарні очі і від цього на серці стало тепліше.

- Добрий день… Хоча ми вже бачились… - Якось не дуже привітно сказав Назар.

Іра це трохи налякало, і вона деякий час мовчки стояла і дивилась на Назара.

- У тебе якесь питання до мене? Чи, може, щось сталось?

- Питання… - Іра чомусь геть зніяковіла, хотілось вибігти з цього кабінету, але тоді буде ще важче. – Я хочу спитати чи ти пам’ятаєш мене? – На одному подиху вимовила Іра.

- Так, в мене хороша пам’ять і я пам’ятаю всіх своїх учнів. Лише… в мене, звичайно, немає ніякої мані величі, але, розумієш, у школах заведено, що учні до вчителів звертались на «ви». Тому, якщо тобі не важко…

- Неважко! – Випалила Іра. Її образили слова Назара і вона в мить зненавиділа його. – Зовсім неважко до вас звертатись на «ви», пане вчителю із хорошою пам’яттю. Тільки шкода, що ви не все пам’ятаєте…

- І що ж я забув?

- А те, як зупинились у нас на ніч, коли зламалась ваша машина, мої батьки прихистили вас, а ви вчили мене і брата грати в шахи, а потім всі пішли спати, а ми з вами ще довго говорили… - Іра розуміла, що веде себе не дуже гарно, розуміла, що після цієї розмови у неї будуть неприємності, але зупинитись вона не могла.

- Я прекрасно це пам’ятаю. І вдячний твоїм батькам за прихисток, до речі, за ночівлю я розрахувався! А що до розмови з тобою… так ми розмовляли, але нічого такого за що мені могло б бути соромно я не сказав, і тим більше не зробив…

- Але ти навіть не сказав нікому, що ми знайомі! – Іра знову перейшла на ти.

- Звісно, я міг об’явити перед усіма твоїми однокласниками, що за кілька днів до цього я познайомився з тобою, коли зайшов у твій дім за допомогою. Але для чого? Щоб потім за кожну твою високу оцінку вони пригадували тобі це? Як на мене, краще нічого їм не знати і бути тобі у рівних з усіма умовами.