6.

    І ось нарешті одинадцятикласники діждались дзвінка на перерву після передостаннього уроку. Попереду – фізкультура. З поспіхом всі дівчата з їхнього класу направились до спортзалу, але по дорозі кожна із них обов’язково заглянула в дзеркало. В спортзалі вчителя не було. Отож, учні, зібравшись у зграйки, про щось перешіптуватись та час від часу поглядали на двері. Пролунав дзвінок. Учні насторожились, самі вишикувались у шеренгу і стали чекати. Минуло хвилини дві-три, перш ніж відчинились двері. І перед ними з’явився…

- Мирон Павлович? – Відразу почулось декілька розчарованих голосів.

- Добрий день! О, ви вже самі вишикувались у шеренгу? Молодці! Що ж, розпочнемо урок!

- А ви у нас будете проводити? – Запитав хтось із дівчат.

- А ви бачите тут ще когось? Ні? Отже, я!

- А ми чули, що у нас школі молодий вчитель?

- Все! Досить балачок! Хто черговий? – Один учень підняв руку, а вчитель наказав йому проводити розминку. Сам же взяв журнал і сів його заповнювати вкінці залу. Мирону Павловичу було вже майже сімдесят. Він вже був на заслуженому відпочинку, але знову повернувся вчителювати, так як більше не було кому. Директор обіцяв, що це не надовго, що знайде нового вчителя фізкультури. Він дотримав слова – вчитель дійсно з’явився. Але цей вчитель і сам недавно був учнем, тому директор попросив Мирона Павловича понастановлювати свого колегу хоча б декілька днів. Мирон Павлович погодився, допомагав проводити заняття, а ось зараз, коли молодий вчитель змушений був відлучитись і проводив за нього урок.

    Черговий почав проводити розминку. Та йшла вона якось в’яло. Учні були розчаровані і бажання займатись у них відпало. А Іра взагалі думала, що краще б вона таки відпросилася б додому через головний біль. Потім вчитель запропонував учням пограти у баскетбол. Клас дружно зітхнув, хоча розумів, що нічого іншого Мирон Павлович не придумає. Клас розділився на дві команди і почалась гра. Іра теж пішла грати. І чомусь у неї з’явилось бажання сьогодні виграти. Дівчина грала дуже активно, виманювала м’яч у суперників, перекидала своїм гравцям або сама кидала в кошик. Їй вдалось влучити аж два рази, хоча раніше це рідко виходило. Та все одно Мирон Павлович зупинив гру в момент, коли в обидві команди набрали рівну кількість балів і об’явив  «нічию». Він так часто робив, щоб не було суперечок між учнями. Потім додав, що до закінчення уроку лишається десять хвилин і всі можуть відпочити.

- Ти розтерла свої стрілки! – Кинула Ірі Оля, коли вони сіли на лавочку в спортзалі.

- Та байдуже. – Відказала та.

- Звісно, бо ж Мирон Павлович цього не помітить.

- Ага. Як і не помітить моє розпатлане волосся! – Усміхнулась Іра. Після гри настрій у неї покращився, голова перестала боліти, а про зовнішній вигляд дівчина взагалі перестала думати. Вона зняла спортивну куртку і прив’язала її на поясі, щоб було зручно. Ну і що, що виглядає це не дуже гарно, все одно однокласникам байдуже до її вигляду. Вона саме пригнулась зав’язати кросівок, коли двері спортзалу відкрились. Вона підвела погляд, щоб побачити хто це прийшов, і тут на порозі з’явився він – Назар. Саме той Назар, що ночував у них вдома. Сама той, через якого вона пропустила школу і цілий ранок проплакала. Саме він і виявився молодим вчителем фізкультури.