1.

    Іра повільно поверталась додому зі школи. Та, коли поглянула на небо і побачила як швидко по ньому снують темні хмари, прибавила кроку. Змокнути їй зовсім не хотілось, а додому йти ще добрий кілометр. Їхній будинок одиноко стояв аж на околиці села, біля дороги, що вела в інші села. З сусідів у них були лише два старших подружжя, чиї хатинки розташувались неподалік від дому Іри. А друзі Іри жили від неї далеченько. Та це зараз не дуже турбувало школярку-однинадцятикласницю. Дівчина засмутилась через погоду – лише початок жовтня, а вже он як похолодніло на вулиці, а тут ще й дощ зараз розпочнеться.

    Вдома за домашнім завданням дівчина засинала, звісно, що це все через погоду. Краплі дощу монотонно  бубоніли по віконній шибці, наганяючи сон. Поробивши письмові завдання, Іра взялась за вивчення параграфу з біології людини. Та тема була такою нудною, що вона перечитувала речення по кілька разів і нічого не розуміла.

- Іринко, допоможи мені вечерю приготувати? – Почула раптом дівчина голос мами, що долинав із кухні.

- Вже йду, мамо! – Радо погодилась Іра, бо тепер без будь-яких сумнівів може кинути вивчення параграфу.

   Мама попросила Іру піти на город і назбирати помідорів на вечерю. Накинувши на плечі куртку, дівчина повільно пішла на вулиці.  Якби світило сонечко, ще був день, а так насунились темні хмари і наблизили вечір. Іра озирнулась навкруги – все було сумним та сонним. Поки дівчина розглядалась,   дощові краплі стали густіші та холодніші. Іра швиденько взялась збирати помідори у миску, а коли посудина наповнилась, то дівчина поспішила зайти у дім.

   Щойно переступила поріг рідної домівки, дівчина відчула тепло та затишок. З підвалу чувся запах вогню – тато вперше розпалив в цьому сезоні котла. З кухні долинав аромат картоплі, що смажиться. Тато вже закінчив топити котла і дивився у вітальні футбол, а молодший братик бавився у машинки. Дарина допомогла мамі приготувати вечерю та накрити стіл. А потім всі сім’я зібралась разом за вечерею. На вулицю панувала негода, а в їхньому домі – тепло та злагода. У їхній дружній сім’ї завжди за столом було жваво. Тато розповідав про пригоди на своїй роботі, які часто з ним траплялись, мама, яка була спокійніша за характером від тата розказувала про свій день, а діти по черзі розповідали що цікавого з ними трапилось у школі. А потім, тато пригадував якісь веселі історії зі свого дитинства чи юності і їхня затишна кухня переповнювалась сміхом. Вони закінчили з вечерею і мама розлила всім у чашки ароматний смородиновий чай та порізали свіженький домашній кекс. Раптом під їхнім вікном промайнула постать у чорному плащі. Всі помітили це через вікно і обернули погляди до вхідних дверей – хто в таку погоду в гості ходить?! І тут різкий стук у двері.

- Мені страшно! – Боязко мовив семирічний Сергійко.

- Не бійся. У нас двері замкнені. Зараз спитаємо хто це! – Спокійно відказав батько.

- Ні. Я ходила на город і… забула замкнути! – Пригадала Іра.

   Стук у двері повторився. Батько встав з-за столу і вийшов у веранду.

- Хто там? – Грізним тоном спитав він.

- Допоможіть, будь ласка, якщо зможете! В моєму авто пробита шина, а в мене немає інструменту, щоб замінити її. – Почувся голос зі двору.

- Он як? І скільки вас людей в авто?

- Та я сам… - Була відповідь.

   Батько оглянувся на дружину і дітей, ніби питаючи у них як поступити. Легенький кивок дружини і він вже відчинив двері. На порозі стояв молодий чоловік у темному плащі. На голові у нього був капюшон. Та, схоже, що одяг не захистив його від дощу.

- То що вам потрібно?

- Можливо, у вас є домкрат? Бо я свого, мабуть, десь загубив… А без нього ніяк колесо не поміняєш! Я швидко все зроблю і поверну вам. 

- Та як же ви під таким дощем та ще й коли темно його поміняєте?

- Та вже якось поміняю…

- Ні, так не буде! Заходьте, поп’ємо чаю, а якщо дощ вщухне, то я вам допоможу! – Вирішив тато Іри, який був великим добряком, власне, як і його дружина.

- Ну що ви! Ні в якому разі! Мені й так незручно, що я вас потурбував у такий пізній час.

- Та що ви, який пізній час. Мій молодший син ще й вечірньої казки не дивився. Заходьте!

- Ні, дякую. Якщо неважко, то позичте домкрат.

- Не позичу, поки не вип’єте з нами чаю і не зігрієтесь.

Незнайомець якийсь час пороздумував, а потім мовив:

- Гаразд. Якщо я вам не заважатиму…

- Звісно, що ви нам не будете заважати. І дружина, і діти, та й я – любимо гостей.

- Та я ж непрошений гість…

- Як непрошений. Я ж вас запросив. – І батько ще раз жестом запросив незнайомця увійти. Той несміло переступив поріг.

- Оксано, налий, будь ласка, ще в одну чашку чаю. – Звернувся тато до мами. А сам забрав плащ у незнайомця.

- О! Ваша сорочка теж промокла. – Відмітив тато незнайомцю.

- Та ні. То лише зверху. – Відказав він.

- Давайте плащ віднесу в підвал, там біля котла він швидко висохне. А ви проходьте на кухню.

Незнайомець несміло переступив поріг кухні.