Непроханий гість

Коли з вертольота вийшов Шапіро, над антарктичною станцією «Конкордія» в нічному небі широко розпростерлося полярне сяйво. Його світіння здавалося майже живим; яскраво-зелені текстури на фоні зірок, немов танцюючи, уходили кудись далеко за обрій. Шапіро подивився вверх і трохи посміхнувся; останній раз на власні очі він спостерігав полярне сяйво років двадцять тому. Це було так давно. Він стомлено зітхнув. Біля вертолітного майданчика Шапіро вже чекали начальник експедиції Фостер – людина з мужнім обличчям та густими бровами і Тейлор – лисіючий немолодий біолог невисокого зросту. Після міцного потиску рук всі троє вирушили в головний лабораторний бокс, пробираючись через товщу снігу.

Усередині стояв важкий запах, запах якихось ліків машинної олії та людського поту. Шапіро прикрив ніс руками, але всі інші, хто його зустрічав, здавалося, до цього вже давно звикли. У помешкання набилося багато людей, чоловік десять.

– Це доктор Шапіро – досвідчений радіобіолог, – звернувся Фостер до своїх колег, – ми давно просили керівництво надіслати нам фахівця з радіобіології. Прошу любити та шанувати. – продовжив він звичним низьким голосом.

Члени експедиції Вахштайн, Вотсон, Карпман та інші радісно потиснули руку гостю. Усі вони мешкали на цій полярній станції вже не перший рік. Всяке траплялося за цей час. Усі вони були люди, яких сміливо можна було назвати стріляними горобцями. Втім, місяць тому зв’язок із станцією перервався. Ніхто не знав, що тут сталося. Жодних сигналів, наче люди раптово зникли. Дослідницький центр ухвалив рішення терміново вислати сюди людину, щоб та розібралася, що тут сталося. Шапіро глянув на всіх присутніх, але нічого підозрілого не побачив. Люди трохи втомлені, але, як і раніше, привітні і добродушні. Незадовго до того, як зі станцією зник зв’язок, телескопи в різних країнах зафіксували інтенсивні гамма-промені. Астрофізики встигли повідомити, що до нашої планети дісталася ударна хвиля від вибуху, який породила далека мертва зірка. Вона повністю складалася з нейтронів та мала жахливу щільність. Ударна хвиля, що прилетіла з глибин космосу, виявилася настільки потужною, що вивела з ладу деякі супутники; згоріла дорога електроніка на деяких великих телескопах. Де-не-де почалися пожежі. Деякі обсерваторії всерйоз занепокоїлися через різкий стрибок напруги. Хтозна, можливо, ця хвиля стала причиною зникнення зв’язку на полярній станції та появи дуже тривалої яскравої люмінесценції в небі. За вікном, крізь сніг, біліли вогники сусідніх будівель. Шапіро дивився на зірки.

– Як дісталися? – зацікавлено запитав Тейлор.

– Недалеко, на південний захід від вашої станції наші датчики засікли якусь магнітну аномалію. Вертоліт кілька разів забирало убік. Пілот втрачав керування. Дивно все це. Ніколи нічого такого не бачив.

– Антарктика зберігає свої сюрпризи. Ми далеко не все про неї знаємо. Але, думаю, скоро дізнаємося.

– Для цього я й прибув сюди, аби розібратися. Де у вас радіообладнання?

– У сусідній кімнаті, але там нещодавно сталася пожежа. Все згоріло.

Тейлор витер обличчя хусткою і винувато глянув на Шапіро.

– Чорт забирай, це проблема. Втім, що-небудь придумаємо.

– На жаль, у нас трапився форс-мажор. Іноді таке трапляється.

Весь вечір Шапіро просидів у своїй кімнаті у вкрай задумливому стані. Щось із цією станцією було не так. Коли з ними зник зв’язок, причому відразу по всіх радіоканалах, було враження, що члени експедиції зникли. Зникли, як повітря з глубоководного батискафа. Щось їх забрало із собою. Проте, як тільки спустився вертоліт, група полярників спокійно продовжувала роботу, ніби нічого й не трапилося, хоч у центрі давно підняли на вуха всіх спеціалістів. Дивно все це. Шапіро не знаходив відповіді на свої запитання. Відповіді мали бути. Мали бути.

Наступного ранку гість почув стукіт по даху: перший, другий, третій. Це був не град і не каміння, падало щось важке та м’яке, наче з неба скидали банани. Він вийшов надвір і став свідком того, як полярники спокійно розвертали брезент і збирали туди свіжу рибу. Риба була жива. Вона косяками падала з неба – на дах, на сніг, на брезент і відчайдушно звивалася. На обличчях полярників було майже несамовите пожвавлення, наче всі вони довго чекали на цю подію. Нікого не дивував сам факт того, що риба сипалася зверху, як із рогу достатку. Фостер стояв, наче висока бронзова статуя, і спокійно керував процесом із виглядом людини, яка це робила вже тисячі разів.

– Тепер у нас буде їжа на весь тиждень, – прокоментував він майже оксамитовим голосом, погладжуючи свою темну кучеряву бороду. – Давно в нас не було такого вилову, – продовжив велетень, кинувши схвальний погляд на Шапіро. Жива риба продовжувала сипатися на сніг, як із відра: антарктичні іклачи, тріска, плосконоси; чого тут тільки не було.

– Як таке може бути? Звідки риба?

– Та ти не хвилюйся, голодними не залишимося, – усміхнувся Фостер, дістаючи свій улюблений мундштук.

Шапіро багатозначно подивився в небо, потім на Фостера і на групу людей, які носилися в різні боки і збирали рибу у відра та брезент.

– Звідки тут риба, чорт забирай?

Шапіро відчував, як у ньому накопичується нервова напруга, проте Фостер, ніби не чув його запитань. В очах Фостера блищав вогник азарту.

– Ти приєднуйся, бо вільних рук не вистачає. Риби он скільки. Роботи на всіх вистачить.