Епілог. Осколки минулого

Літо у Віри видалося насиченим на події. Спочатку вона складала випускні іспити у ліцеї. Потім були вступні іспити до академії. Віра дуже хотіла вступати до іншого ВНЗ, але, як завжди, втрутилася мати та наполягла на тому, щоб Віра вчилася у місцевій сільськогосподарській академії. 

В один момент навіть промайнула думка саботувати вступні іспити до академії, але... і тут Віру чекало розчарування – мати поставила ультиматум: або надходження до небажаного ВНЗ в ненависному місті та Віра зможе поїхати до Криму на цілий місяць, або... про Крим можна забути назавжди. Тобто, доки Віра не стане жити окремо та сама заробляти гроші.

Віра підкорилася маніпуляції матері заради поїздки до Криму.

За час іспитів Вірі наснилося ще кілька снів, в яких вона бачила... свою смерть в іншому житті. Точніше, так здавалося Вірі під час снів, вона ніби переносилася в тіло іншої людини й, вже перебуваючи в цьому тілі, її розстрілювали, вона горіла у підбитому літаку, тонула під час шторму... В одному зі снів її навіть замурували в величезному глиняному глечику...

Всі ці сни вже не були такими детальними, як сни про життя Мірі. Здавалося, що сни про Мірі мали якийсь ключовий характер, а інші сни просто показували подальшу долю вже без емоцій, як голі факти з біографії, виділяючи в цій самій біографії момент болісної, часто насильницької смерті.

Було ще кілька коротких яскравих снів, в яких Віра перенеслася в інший світ, можливо паралельний світ, або навіть далеку загублену планету, на якій вона була одним з дивних, та не схожих на звичайних земних людей, істотою.

А потім одним махом закінчилися і сни, і іспити. Не чекаючи результатів вступного іспиту,  Віра  поїхала до Криму на своєму улюбленому нічному рейсі.

В один з вечорів, Віра в задумі бродила по набережній, розмірковуючи про сни, про майбутнє, про канікули. Більш про ці канікули, які на відміну від попередніх шкільних років, були останньою тривалою відпусткою. Віра розуміла, що з початком студентського життя часу на приватні поїздки вже не буде, а перспектива залишитися назавжди тут, у цьому місті з кожним днем ​​танула на очах. Батько одружився, ненависть матері до колишнього перейшла всі межі: тепер вже мати відкрито забороняла Вірі спілкуватися не тільки з батьком та його “новою” дружиною, а й навіть з бабусею і тітонькою, бо вони були близькими родичами батька. Тобто входило до списку “перших ворогів”. 

— Віра!

Вона обернулася на голос. Побачивши того, хто покликав її на ім'я, її серце, зіщулившись на мить, забилося швидше. Перед нею стояв Він – Влад. Той самий друг її старшого брата та її перша дитяча любов. Скільки часу пройшло з того часу? Вісім чи дев'ять років? Час для всіх триває по-різному: комусь, можливо, здасться, що це було зовсім недавно. Вірі здавалося, що після тієї рокової ночі, коли Влад промайнуло багато десятків років, або… це було в іншому житті.  

Тоді вона була маленькою наївною мрійливою дівчинкою, а Влад вважався великим, високим, розумним й неймовірно гарним. Тоді вона не зовсім розуміла, що таке відносини між чоловіком та жінкою і її дитяча фантазія малювала красиве весілля та подальше "жили довго і щасливо". Тоді, на одній з вечірок, Влад підняв Віру на руки та, закрутивши в танці, запитав: "Ти мене будеш чекати?". Вона відповіла: "Так". Швидше за все зараз він навіть не пам'ятає заданого жартома питання та її по-дитячому щирої відповіді. Але для Віри в той час, все це було навсправжки. Тоді вона навіть не розуміла, що такими речами дорослі можуть жартувати, тому вона чекала.

З розмов з однолітками Віра розуміла, що деякі дівчатка в цей час вже зустрічаються з хлопчиками "по-дорослому". Вона й сама, чисто теоретично, знала, що відбувається за зачиненими дверима спальні. Знала, але морально не була готова до таких відносин. Влад це розумів, але чекати, коли маленька дівчинка дозріє, був не готовий. Це Віра теж зрозуміла, коли Влад вибрав «не її" ...

А зараз перед Вірою стояв Влад.

— Привіт мала! Радий тебе бачити!

Від цих слів защеміло серце, а в голові, як у старому німому кіно, пронеслися епізоди з минулого.

— Привіт, — якомога спокійніше та байдуже, відповіла Віра.

Як же він змінився! Його сірі очі вже не світяться хитрими іскорками, погляд став тьмяніше й водночас глибше. А зачіска? У пам’яті Віри відклався русявий чубчик Влада, який так потішно розвівався на морському узбережжі. Зараз, замість чуба, коротка стрижка. Та й вся фігура Влада, здавалося, стиснулася... Або це їй в дитинстві здавалося, що він вищий на зріст?

— Як твої справи? — Буденно запитав Влад.

— Що? — Перебираючи в пам'яті спогади з минулого, Віра не зрозуміла, що Влад поставив їй питання. Хоча, яке, до біса, минуле? Між ними нічого не було, крім її нерозділеної закоханості.

— Я запитав, як у тебе справи? — Повторив питання Влад.

— А-а-а… — Протягнула Віра, — Дякую. Все добре. Як у тебе справи? Як дружина? Як дочка?

Навіщо Віра запитала про це? Щоб нагадати, що він одружений? Кому нагадати: собі або йому?

— Дякую все добре.

“Що сталося з його голосом? — Зловила себе на думці Віра, — де той мелодійний, з легким південним акцентом голос, який підкорив її серце піснями під гітару?”

Голос Влада здавався знайомим, але якимось глухим та безрадісним.

"Все, — подумала про себе Віра, — пора закінчувати цю нікому не непотрібну розмову. Їхні стосунки закінчилися, так і не встигнувши початися. Це фініш! Пора, нарешті, "прокинутися" та поховати в собі нездійснені мрії, надії та очікування. Досить перебирати в пам'яті крупиці спогадів та тішити себе ілюзіями! "

— Мала, я, дійсно, радий тебе бачити. Ти змінилася, стала красивою та...

— Що “та”? Що ти хочеш цим сказати? — Віру стала душити невисловлена ​​ще відтоді злість, тому вона поспішила перервати Влада і закінчити, зрештою, цю зустріч, — так, я виросла, стала красивою, розумною та... Що тепер? Тобі, хіба, не все одно, що відбувається зі мною?