Глава 8. Чудесне воскресіння

Сон-продовження прилетів Вірі несподівано. В поїзді.

На вокзал Віру прийшли проводжати усі родичі: батько з Мариною, тітонька з дядьком, бабуля, Ростик з Юлею... Юля постійно погладжувала живіт та радісно розповідала, що у них з Ростиком буде дівчинка. Так лікар на УЗД сказав. Дівчинка хитро показала лікарю язика, так що лікар, всупереч свому принципу не казати батькам стать дитини заздалегідь (хоча це питання цікавило всіх в першу чергу), не витримав, засміявся та показав медсестрі: "Дивись, яка хитрюга, вона нам пики корчить". За ключовою фразою "вона", Ростик з Юлею й зрозуміли, що у них буде хитра донечка. Про це Ростик з Юлею навперебій розповіли рази два вдома, ще раз в таксі, а потім повторили "на біс" на вокзалі. Теж кілька разів.

На пероні бабуля витирала сльози. За два місяці канікул бабуля вже звикла до того, що з нею була Віра. А зараз Віра виїжджає. Так, заплановано. Так, квитки були куплені заздалегідь... Але, все одно виявилося, що два місяці пролетіли непомітно та Віра їде швидко й "раптом".

Віра стояла з сім'єю до тих пір, поки з привокзальних динаміків не почула марш "Прощання слов'янки". Прийшов час прощатися та їхати, хоча Вірі дуже не хотілося... Віра якось насмілилися та заїкнулася про те, щоб залишитися жити з бабусею, перевестися до ліцею тут, але мати була непохитна: "Додому! І крапка!" 

Прийшлося підкоритися. Тому зараз Віра махала з вікна поїзда до тих пір, поки фігури родичів не зникли з поля зору. Після чого повернулася на своє місце у плацкарті. Поїзд був денний, їхати було менш ніж вісім годин, так що Віра не стала перебирати “харчами”, просто разом з батьком купили квиток на те місце, яке було вільним на зручну для Віри дату.

Віра дивилася у вікно та, за традицією, рахувала тунелі. Їх було шість. Їх завжди було шість. Однак,  кожен раз, коли Віра проїжджала скрізь них вдень, вона рахувала кожен тунель.

У Сімферополі їх напівпорожній вагон пожвавився новими пасажирами. Напроти Віри, на сидіння важко сіла жінка.

— Ви додому? — Запитала сусідка Віру, розпихуючи численні коробки та валізи на вільне місце. До речі, вільного місця для багажу було достатньо, тому що усі речі Віри вмістилися лише в одну невелику валізу.  

— Я на навчання, — невизначено відповіла Віра, намагаючись не підіймати питання “дому”.

— А я додому, — радісно повідомила жінка, — ось гостювала у доньки з зятем, — дочка моя з дитинства казала, що вийде заміж лише за військового у гарній формі. Ось так й сталося. Збула, можна сказати, свою мрію. А я по онукам скучила. Доньці так й сказала: хочу онуків бачити. Спочатку хотіла забрати їх до себе, у село, а дочка сказала: “мама, відпочинь у нас, на море походиш”. Так я й рвонула, хоча спочатку й не хотіла залишати чоловіка на господарстві. У нас худоба, птиця… ще й землі шмат під усяку рослинність… 

Жіночка мала явний намір поспілкуватися, але Вірі говорити з попутницею не хотілося зовсім.

Спочатку Віра демонстративно наділу навушники та дістала загальний зошит із записами. Потім, трохи пізніше, також демонстративно не виймаючи навушники з вух, дістала альбом для малювання. Малювати Вірі не хотілося, тому вона посилено удавала, що малює, наводячи тіні на вже готових малюнках… 

Сон прийшов раптово. Сон про Геллера. Причому, як і вперше, сон про Геллера був, як би здалеку: ніби Віра перебувала поруч та просто бачила, що відбувається очима негласного мовчазного спостерігача...

***

Насамперед після повернення до Відня, Геллер відвідав свого наставника й старовинного приятеля його батька – Франца фон Пітрейха. Комендант по-батьківськи обійняв Геллера.

— Пробач, синку, — також, по-батьківськи, продовжив комендант, — коли я дізнався, що тебе відправили в той нещасливий похід на околицю імперії, було вже пізно, ваш загін уже виїхав, і я не зміг тебе повернути. Вибач. Щиро вибач. Твій батько, довіряючи тебе мені, був упевнений в тому, що ти, його єдиний син не потрапиш в бійню. А я... Мені так шкода, я не зміг тебе вберегти.

— Все добре, — заспокоїв коменданта Геллер, — гер фон Пітрейх, Ви не винні в тому, що мене відправили. Ніхто не винен. Так склалися обставини.

— Твій батько, дасть Господь йому сили та здоров'я, — продовжував комендант, здавалося не чуючи те, що казав Геллер, — твій батько був невтішний, коли ми втратили тебе та вважали безвісти зниклим... до речі, — гнув свою лінію комендант, — я відправив твоєму батькові звістку про те, що ти живий та... здоровий?

— Дякую за турботу, гер фон Пітрейх, я здоровий, — Геллер намагався перевести розмову в потрібне річище, але... комендант був непохитний.

— Геллер, хлопчик мій, — гнув свою лінію комендант, — я просто зобов'язаний переконатися в тому, що ти здоровий. Вибач. Але твій батько... — комендант глибоко зітхнув, — знову тисяча вибачань, за мою нетактовність... Але твій батько настійно просив перевірити стан твого здоров'я. Вибачай... Ти... просто прийми мої нескінченні вибачення за нетактовність та фамільярне звернення... Ти знаєш сам, Геллер, що я зобов'язаний твоєму батькові своїм життям. Та найменше, що я можу зробити, це допомогти тобі. Так що, Геллер, ми їдемо негайно, мій лікар вже чекає нас, чекає на тебе, щоб ми змогли відправити ще одного листа твоєму батькові. Ти сам знаєш, що мої слова без письмового додатка від лікаря, твій батько… просто не візьме до уваги...

Геллеру не подобалася витівка коменданта, але... він підкорився. Просто глибоко зітхнув та сів у карету.

Особистий лікар коменданта був вільний. Геллеру здалося, що комендант під натиском, як міг тільки один комендант, користуючись своєю владою, звільнив весь час лікаря тільки для нього, для Геллера фон Шейна. Геллеру не подобалося його виняткове становище єдиного сина багатого та знатного роду, але... з цим теж доводилося миритися.

Лікар уважно оглянув рани:

— Гер фон Шейн, я правильно зрозумів, що Вас лікувала якась лісова знахарка?

— Ви правильно зрозуміли, гер лікар, — підтвердив Геллер вже вкотре, — мене лікувала дівчина з лісу, місцева сільська знахарка, травниця...