Глава 7. Я повернусь…

Всі теорії Віри про зв'язок між снами, в яких вона бачила продовження історії Мірі, руйнувалися. Зв'язку не було. Хронології теж. Засинаючи щоночі, Віра дуже хотіла знати, що ж станеться з Мірі далі. Але продовження так і не було.

Віра жила своїм звичайним життям, ходила пішки до ліцею, та кожен день, проходячи по три кілометри до школи, й стільки ж назад, думала про те, що ж зараз відбувається з Мірі? Як почуває себе Геллер? Чи зможе Мірі йому допомогти? А ще Віра хотіла, щоб Мірі та Геллер, як в казці, одружилися, жили довго та щасливо в родовому маєтку Геллера. 

Віра запам'ятала зі спогадів Геллера в одному із попередніх снів, що замок, який належав родині фон Шейнів був дуже великим та гарним.

А снів не було.

Віра вже склала всі іспити та раділа, що зовсім скоро її чекає майбутня поїздка на канікули, аж на цілих два місяці до Криму, до батька, тітки. Цілих два місяці сонця, моря, спілкування з друзями, та “фірмових” пиріжків від улюбленої бабусі.

А ще тато у телефонній розмові якось по секрету розповів, що познайомився з жінкою, так що тепер вони живуть разом недалеко від Херсонесу. Від цієї новини у Віри защеміло серце: Херсонес, улюблений Херсонес. Тепер не потрібно штовхатися в тролейбусах з пересадкою, щоб дістатися до Херсонесу та побродити по старовинним вулицям кілька годин.

Подумки Віра вже була там, на Херсонесі:

"Тук-тук, — постукає Віра по каменю біля входу, — можна до вас у гості?"

Потім Віра увійде в чийсь будинок. Закривши очі, у своєї уяві Віра побачить мешканців: ось господиня, в довгому яскравому хітоні, справляється по хаті, помішуючи щось у казанку. А ось і сам господар, сидить біля віконця у короткій туніці, постукує молоточком, чинячи якесь домашнє начиння. А ось і дітлахи, бігають навколо веселими яскравими зграйками у своїх коротких сукнях. І всі вони, такі далекі в часі, але такі милі люди.

"Спасибі за гостинність!" — Скаже на прощання Віра та піде в гості до іншого будинку в іншій частині зруйнованого багато років селища. А коли Віра втомиться від походів, то пірне в прохолодну солону воду такого улюбленого й такого рідного Чорного моря, щоб подивитися на частину стародавнього міста, яка по цей час знаходиться під водою.

З таким настроєм Віра приїхала до Криму. Бабуся вирішила та постановила за всіх, що Віра буде жити з неї. У тітоньки маленька квартира, батько живе з жінкою зовсім мало часу, тому бабуся вважає (а усі думки бабусі — істина!), що Віра лише буде заважати. Ростик переїхав до великої квартири Юліних батьків, в якій молодим виділили найбільшу кімнату. А бабуся, яка звикла вже жити у великій родині, раптом різко залишилася одна. Так що тепер бабусі самотньо, тому саме Віра якраз й буде створювати натовп та отримувати турботу одна за всіх.

Батькова мати була дуже суворою жінкою, іноді навіть грубою. Але при цьому була по-доброму турботливою. Тільки бабуся могла встати рано вранці, щоб приготувати свіжий сніданок. А потім відбувався звичайний діалог:

— Віруня, сонечко, йди снідати, — казала бабуся, знімаючи з себе брудний фартух та кидаючи його в кошик для прання. Бабуся терпіти не могла бруд тому завжди, якщо помічала найменшу пляму на одязі, відразу переодягалася в чисте.

— Бабуся, не хочу ще їсти! — Зазвичай відповідала Віра сонним голосом.

— Жери, зараза, поки свіже! — Моментально переходила на грубість бабуля та переходила до “режиму” бурчання. У цьому режимі бабуся демонстративно гриміла каструлями та беззлобно бурмотіла до тих пір, поки Віра нарешті сяде за стіл. Потім, дивлячись як Віра з задоволенням їсть, бабуся знову змінювала гнів на милість:

— Їж, сонечко, їж добре, а то знову виглядаєш як глиста у скафандрі!

У бабусі в запасі було багато кумедних слів та приказок.

Коли маленька Віра сміялася, бабуля казала: "Дурнику досить пальця показати, як він стане реготати!". Про тонкі зап'ястя онуки бабуля говорила: "Як у горобця під коліном".

А ще бабуся придумувала друзям Віри кумедні прізвиська: сусід Дмитрик був "придурашним чолом", Ігорьок — блідою мухою, Інка — довгуля в штанцях, а Маринка — пухлявкою з відьомськими очима. Причому це були самі ласкаві прізвиська призначені для тих, кому бабуся симпатизувала, інші для неї були: виродками, придурками та сучими дітьми. Свою сваху, бабцю Віри з боку матері, бабуся найчастіше називала: підколодною зміюкою, лицемірною сучкою, злісною химерою та схибленою фанатичкою.

Проте, Віра пам’ятала, як з бабусею було цікаво: заходячи в ліс або виходячи до річки бабуся завжди вітала "господаря", просила допомоги та захисту. Від неї Віра дізналася багато прикмет та побутових змов.

Одного разу, ще бувши маленькою, Віра запитала у бабусі, звідки вона стільки всього знає, адже вона всього сім років навчалася в школі вже після війни. Бабуся сказала, що їй дуже багато розповіла її бабуся. Про прапрабабусю Віри вона говорила з повагою, хоча і дуже мало. З уривчастих оповідань бабусі про її дитинстві, Віра зрозуміла, що до війни кілька поколінь їхня родина жили в Поліссі. Віра подивилася на карті, що місце, про яке розповідала бабуся, знаходилося десь на між сучасними Польщею, Україною та Білоруссю. У "поліщуків", як бабуся називала етнічних мешканців Полісся, були свої традиції. Серед поліщуків було багато травників та відунів, які вміли розмовляти з лісом, шукати лікарські трави й навіть бачити лісовий народ: лісовиків, мавок, блудні вогники, водяних та іншу численну лісову нечисть.

Бабуся розповідала, що до їх села часто приїжджали цигани із Закарпаття. Цигани, яких знала бабуся, були осілі. Вони найчастіше приїжджали в базарні дні: продати свої вироби, купити продукти та звичайно, влаштувати яскраву виставу з танцями та піснями.

Ще бабуся розповіла одного разу сімейну легенду. Одну з її прабабок викрав чи то циган, чи то татарин. Дівчина була юною та дуже гарною. Одного дня, коли дівчина прийшла уперше на гуляння, там її побачив молодий пекучий брюнет та викрав. Через кілька років молоді повернулися до села з двома дітьми, дівчинкою та хлопчиком. Звісно сільські родичі пробачили молодятам, дітей охрестили за християнськими традиціями. Так вони й залишилися жити в селі.