Глава 3. Відьомське кодло

Віра чекала коли ж їй знову насниться "сон з продовженням" історії про циганського приймака — дівчинку Мірі. Але продовження не було кілька місяців.

Можливо це було пов'язано з навантаженням у ліцеї: наближалося завершення півріччя, з обов'язковими підсумковими контрольними та самостійними, з рефератами та позакласною роботою, з підготовкою до свята в ліцеї та купою інших, найрізноманітніших справ. Нудьгувати, безумовно, було ніколи. Однак, після кожної ночі, Віра, з легким сумом, ловила себе на думці, що чекає продовження сну. 

Продовження історії не було до самого початку навчання. А потім, як буває на телебаченні, раптом "включили" показ, який тривав дві ночі поспіль...

Якщо перший сон був дуже яскравим і докладним, то наступні два “покази” у сновидінні, були короткими та знаковими епізодами з життя циганського приймака. Віра записала в зошит і їх.

Епізод перший.

Цигани з давніх-давен вважали появу дітей добрим знаком. Й стара Гюлі, яку увесь табір шанував за її знахарські вміння, теж так вважала. Та й сам Бахтай бачив, як піднеслися духом чоловіки та жінки, після появи в таборі гарненького дитячого личка.

По суті Мірі, хоч і виглядала як трирічна, стала першою дитиною, яка з'явилася після нещастя, що спіткало табір. Тому уся громада оточила дівчинку турботою та увагою. Каце, взагалі, виплеснула на дитину всі свої материнські почуття.

Хоча мешканці табору й приділяли Мірі багато уваги, вона продовжувала поводитися відчужено. Мірі не йшла на контакт зі старшими дітьми та не брала участь ні в іграх, ні в житті табору. Білява дівчинка вислизала від дотиків, усіх жінок, крім Каце та старої Гюлі. Втім, і Гюлі, вона тільки один раз сама добровільно простягнула руку. Та й то, щоб взяти з рук бабці якусь засушену гілочку.

Але найголовніше — Мірі мовчала. Каце вважала, що дівчинці просто важко звикнути до чужої мови, тому весь свій вільний час вона, як могла, вчила дитину назвам предметів побуту, одягу, частинам тіла... Загалом, всьому тому, з чого починає вивчення навколишнього світу будь-яка циганська дитина. Мірі вислуховувала, іноді посміхалася, іноді вкрай рідко сміялася, але не повторила за Каце жодного слова. Незабаром з цієї примхою приймака звикли.

Напевно, дійсно, прийняття Мірі до табору виявилося тієї вдачею, яку вдалося зловити за хвіст. Старі страхи та побоювання церковного переслідування відходили, потихеньку стиралися з пам'яті болючі спогади про останню довгу стоянку табору, яка закінчилася різаниною циган і підпалами їх кибиток. Життя тривало та поступово налагоджувалося. Все частіше на шляху табору траплялися села й містечка, в яких чоловікам вдавалося підробити ковалями. А жінки могли за хорошу ціну продати майстерно сплетені кошики та, звичайно, передбачити щасливу долю за дзвінку монету всім охочим.

Вечорами до їх табору підходили люди, послухати пісні під гітару та подивитися на танці біля вогню. Як правило, частування гості приносили стільки, що їжі вистачало до наступного бенкету. Все йшло настільки гладко, що Бахтай вже не раз подумував про зимівлю на постійному місці. Багато хто цю ідею підтримував.

Наприкінці осені табір зупинився в одному селі. Жителі зустріли циган, на рідкість, привітно. Мабуть, до цієї глухомані поки не докотилися чутки про останні законі, у яких місцевим правителям наказувалося не допускати "народ кочовий, іноземний в міста та поселення, щоб не сталося мору чорного". Постраждалих через той злощасний закон було багато: іноземці всіх мастей та видів, іновірці й всі, хто хоч чимось відрізнявся від місцевого населення. Або мав майна більше, ніж місцеві. Що ж, заздрість страшне почуття, можливо навіть страшніше самої чуми. Зустрічаючись з іншими таборами у дорозі, Бахтай чув чимало історій, про те, як місцеві кумоньки, позаздривши золотим сережках жінок табору, були причинами обмов, результат яких був один — їм знову доводилося бігти та поневірятися!

Незрозуміло для Бахтая було одне — навіщо інші люди придумують байки про те, що іноземці спеціально поширюють заразу? Яка місцевим від цього користь? Забрати собі майно табору? Так скільки там цього добра у циган: коні, кибитки, похідна кузня, строкаті жіночі спідниці та прикраси? Насправді не в кожному таборі було стільки майна! У деяких дресовані ведмеді й ті були напівголодні та плішиві, навіть килимок біля каміна не зробиш. Та й речі тих, кого звинувачували у поширенні пошесті морової зазвичай спалювалися, а не дарували "дбайливцям".

Стара Гюлі частенько згадувала, що чула від давніших людей похилого віку, що не раз, й навіть не два, піддавалися цигани гонінням з самих різноманітних причин. Поява циган завжди була гучним і яскравим явищем, таким, які надовго запам'ятовуюсь селюки. Ті самі селяни, які у своєму житті далі ярмарки не вибиралися, та вважали великими подіями хрестини, весілля, похорон та церковні свята. Отож для багатьох з них поява шумного табору було теж враженням, яке згадували довгі роки.

Цигани були для місцевих незвичними, бо різко виділялися своїм яскравим зовнішнім виглядом, звичаями або вірою. Всі ці відмінності разом й окремо, як і звичайна заздрість до їх вільного життя, рано чи пізно ставали причиною неприязні.

А в деяких випадках, навести наклеп на циган — не гріх для селян, особливо тих, хто  намагався вислужитися перед своїм паном. Недорід врожаю, падіж худоби або інший який збиток звалити на "сторонніх" мила справа. Зате можна отримати грошову нагороду або, на худий кінець вибити послаблення у виплаті десятини.

Ходили чутки, що при перших же ознаках морових захворювань циган звинувачували в чаклунстві, пособництві дияволу та навмисному отруєнню колодязів і річок.

Табір Бахтая був осілим майже ціле покоління. Багато молодиків, до фатальної події, навіть не знали, як кочувати. Для них все було новим та незрозумілим.

А Бахтай ще пам'ятав, як раніше, коли він був молодим, чорнявим та білозубим парубком, вони не затримувалися на одному місці надовго. Зазвичай при в'їздах в граничні замки їх табір об'єднувався з трупою бродячих циган-дресувальників. А барони їх таборів були дорогими гостями в замках місцевих феодалів, які разом з володарями сиділи у банкетній залі.