Пролог. Дар старої циганки

Все почалося з того, що увечері у Віри сильно розболівся живіт. Мама дала Вірі знеболювальну пігулку. До ранку Вірі стало гірше: піднялася температура, живіт болів дуже сильно, а через блювання Віра не могла ні їсти, ні навіть пити воду. Мама подзвонила до поліклініки та викликала дільничного лікаря. Потім мама подзвонила на роботу і сказала, що сьогодні не вийде, бо донька захворіла й вона сама не знаю що трапилося, тобто доки не з’ясує, що з дитиною у неї відгул.

Поки Віра лежала у своєму ліжку, скорчившись від болю та чекала приходу педіатра, мама подзвонила в школу попередити про хворобу Віри. Потім мама дзвонила своїй сестрі тітці Ірині, подрузі Аллочці, бабусі Віри – маминої мами та, здається, комусь ще. Всім мама розповідала про симптоми Віри та питала поради. З кожним наступним дзвінком мама, чомусь ставала все більш роздратованою і нервової.

Дільничний лікар прийшов вже після обіду. Мама зустріла педіатра в багнети та з явним знущанням запитала:

— Ви на виклик з Києва на велосипеді їхали? Вже півдня чекаємо!

Лікар у відповідь буркнув щось про те, що викликів багато, а він один на всю їхню велику ділянку, і пройшов до ліжка Віри. Послухав стетоскопом груди та спину, надряпав щось в медичній картці та повідомив, що "легені та бронхи чисті".

Від цих слів мама скипіла:

— Ви, взагалі, дивилися причину виклику? Я ясно сказала за телефоном, що у дівчинки гострий біль в животі та блювота? До чого тут легені?

— А, живіт... — байдуже сказав педіатр, і пішов до виходу, — так тут все зрозуміло: школа почалася, дівчинка ваша, — лікар якось по-особливому виділив "ваша", — від школи ухиляється. Клізму поставте і дайте знеболювальне.

— "Наша" дівчинка, — мама теж зробила акцент на слові "наша", — відмінниця та активістка класу. А ви ... — мама шукала слова, якими можна було б схарактеризувати дільничного так, щоб не лаятися при Вірі непристойними словами, — Ви просто бездушний дилетант! Я на вас скаргу напишу!

— Пишіть, — байдужим тоном вимовив лікар та вийшов з квартири, гримнувши дверима.

Мама Віри продовжувала метати блискавки та тихо лаятися в сторону лікаря: "бовдур ... коновал ... козел ..."

Віра мовчки спостерігала, не розуміючи, що саме так сильно розлютило маму. У якийсь момент мама рішуче подивилася на Віру:

— Збирайся, ми самі поїдемо до "нормальної" лікарні, де є "нормальні" лікарі, а не такі ... - мама кивнула в бік дверей, через яку вийшов дільничний, — бовдури-недоуки...

До лікарні мама з Вірою приїхали на таксі. Мама залишилася в приймальному відділенні, а Віру медсестра спочатку відвела на аналізи, а потім посадила чекати результатів на стільці у якомусь порожньому коридорі.

Ось так теплим вересневим днем ​​Віра й опинилася в лікарні. Через місяць їй мало виповнитися дев'ять років. Вірі вже хотілося бути старше, адже день народження всього через місяць, але медсестра не хотіла слухати та в медичній карті написала: "дівчина, вісім років, підозра на гострий апендицит".

Віра не знала, що таке "гострий апендицит", але вже уявляла, як повернувшись до школи з гордістю заявить однокласникам: "Я була в лікарні й у мене був апендицит". У їхньому класі ні у кого такого не було, тому увага до персони Віри та заздрість однокласників були гарантовані.

Мрії Віри про тріумфальне повернення в школу перервала медсестра, що пронеслася повз наче вихор. В очах медсестри неозброєним оком було помітно серйозне занепокоєння:

— Гурам Леванович! Гурам Леванович! Терміновий аналіз з лабораторії!

З кабінету вийшов кремезний доктор в зеленому медичному костюмі.

— Чіто там? — З яскраво вираженим кавказьким акцентом, на якомусь суміші мов, голосно запитав доктор. Медсестра простягнула йому результати аналізів і кивнула в бік Віри.

Про всяк випадок Віра озирнулася на всі боки та переконалася, що стривожений погляд і кивок медсестри були адресовані в її бік — в цій частині довгого коридору вона була одна, не рахуючи медсестри, яка методично заповняла медичні карти за своїм столом. Але, навряд чи отримані аналізи ставилися до медсестри. Тим більше кремезний доктор попрямував до Віри. Коли доктор підійшов впритул, Віра розглянула великий ніс доктора, широкі чорні брови, темні, майже чорні очі та... величезні руки, вкриті майже до самих нігтів густим темним волоссям. В першу хвилину Віра не на жарт злякалася. Помітивши страх в очах дівчинки, "волохатий" доктор посміхнувся і... сталося диво: в очах доктора блиснули хитрі та добрі іскорки:

— Нє баісь, дітка, всьо харашо. — Потім рикнув кудись в сторону, — апераційну, срочна! — І знову, з посмішкою до Віри, — твая мама здес?

— Так, ми з мамою приїхали.

— П'ять минут, з мамай пагавари. Передай мама: доктор сказав, всьо харашо будє.

— Так, добре, — погодилася Віра.

Через хвилину в супроводі медсестри з'явилася мама зі сльозами на очах.

— Мама, — поспішила заспокоїти маму Віра, — доктор просив передати, що все буде добре.

— Нічого не бійся, Вірочка, — крізь сльози говорила мама, — мені сказали, що Гурам Леванович дуже досвідчений хірург, один з кращих в області.

— А я і не боюся, — гордо відповіла Віра, щиро не розуміючи, чому мама плаче.

— Віра? — Перепитала медсестра, підкотивши до Віри деренчливу каталку, — час їхати до операційної.

Дві медсестри спритно підхопили Віру, поклали на каталку і кудись повезли. Краєм ока Віра бачила, як медсестра, котра залишилася біля мами, капає в стакан якісь краплі та простягає мамі.

Ліфт, ще один коридор, двері… Маленькій Вірі, яка лежала на каталці, все навколо здавалося просто величезним. І ось Віру привезли у велику операційну палату з високою стелею і величезною лампою, що немов соняшник, складалася з дрібніших ламп.

— Сколка ти важиш, дивчина? — Віра перестала розглядати все навколо і подивилася на мовця. 

Присунута до самих очей медична маска, та насунутий до брів ковпак, ховали обличчя, тому Віра лише по характерному кавказькому акценту здогадалася, хто перед нею.