Розділ 15. Деталі з минулого

Ми піднялися ліфтом в повній тиші. Я йшла попереду, щоб він не бачив мого обличчя. Мені було страшно, але водночас я відчувала, що ми повинні поговорити.

— Давно приїхав? — тихо спитала я.

— Нещодавно, — відповів він. Його голос був напруженим і холодним, а погляд — надто суворим, наче він намагався мене злякати.

— Де був?

— Не важливо, — відрубав він. — Я б краще спитав у тебе, де ти була, і чому так довго сиділа в машині з Максимом.

Мене роздратував його тон. Бо я нічого протизаконного не зробила, а він злився.

— Він підвозив мене, — буркнула я, намагаючись зберегти спокій. — Ми були в компанії, працювали разом.

— В його обв’язки входить кожного дня тебе підвозити? – примружився Артем.

— Я його про це не просила! Чи краще тинятися громадським транспортом?

— Куплю тобі авто, — зробив висновок Артем.

— Мені не потрібен автомобіль, в мене навіть водійського посвідчення немає. Припини командувати! Я твоя дружина, а не лялька барбі!

Я злилася. І я не збиралася бути ласкавою в той час, коли Артем нагадував злого чорта.

— І мені потрібен чоловік, партнер, друг, а не батько. – Я вимовила це на одному диханні та нарешті трошки заспокоїлася. Після моїх слів він ледь помітно усміхнувся. Їй Богу, наче я анекдоти розповідаю. Я закотила очі та пройшла на кухню. Артем сів поруч.

— То де ти був? – спитала врешті я після короткої паузи.

— Їздив у місцевість, де виросла Сніжана.

— Он як? Сам? Для чого?

— Мій партнер – її коханець. І я не знаю, кому в своїй компанії можу довірити справу, що стосується Сніжани. Тому вирішив зробити все сам. В мене була інформація по окремих фактах її життя з минулого, але якось усе виглядало надто ідеальним.

— І неправдоподібним?

— Угу. І таки я недаремно поїхав.

Артем підвівся, поліз в одну з шафок на кухні. Дістав два келихи та налив нам червоного вина. Його обличчя залишалося серйозним, але холодний гнів зник, поступившись місцем напрузі. Я відчувала, що він готується розповісти мені щось важливе.

— Я їздив у те селище, де виросла Сніжана, — почав він, сідаючи навпроти мене. — І знаєш, я дещо дізнався.

— І що? — нетерпляче спитала я.

— Коли Сніжані було двадцять, її батьки раптово померли, — його погляд став важким. — За офіційною версією, це була серцева недостатність. Але люди там говорять інше. При розтині так і не змогли встановити причину. Батьки Сніжани не мали жодних хронічних захворювань, і їхня смерть здавалася підозрілою. Спочатку помер батько, а через місяць матір з тими ж симптомами. Обоє виглядали виснаженими, наче на них довго впливало щось дуже небезпечне.

В моїй голові пролунав дзвіночок. Я згадала слова лікаря, який говорив про стан мого батька. Це було занадто схоже, щоб бути просто збігом.

— Софіє, щось не так? — Артем помітив, що я поблідла.

— Ні, нічого, — прошепотіла я. — Просто... продовжуй.

— Після смерті батьків вона успадкувала все майно. Це був невеликий будинок і трохи землі, але вона швидко продала все і зникла. За словами сусідів, вона навіть не попрощалася, просто взяла гроші й поїхала. Це були невеликі статки, але достатні, щоб розпочати життя в столиці. Зі слів місцевих вона була дуже амбітною, навіть одержимою грошима.

— Але як? Як вона могла це зробити? — в моєму голосі був жах.

— Я не знаю, — відповів він. — Я шукав інформацію про її минуле, але це все, що мені вдалося знайти.

— Усе сходиться, — прошепотіла я, відчуваючи, як мене охоплює не лише страх, а й лють. — Я думала, що Сніжана просто хоче отримати бізнес, але вона... вона справжня вбивця.

— Я не стверджую, — голос Артема був твердим. — Це лише здогадки. Але ми маємо бути пильними. Крім того, якщо довести її причетність до смерті батьків, то ми одразу ж поквитаємося з нею.

Я помітила у його погляді щось схоже на розчарування. Він був втомленим, пив вино, щоб розслабитися. Але було ще щось і я вирішила спитати про це.

— Ти розчарований?

— Я давно її знаю, і був готовий до всього. Але не до вбивства…

— А як давно ти її знаєш?

— Достатньо.

І знову ця коротка та скупа відповідь. Мені в такі моменти хочеться його просто покусати. Натомість стримуюся та вирішую розповісти про підслухану розмову. Я розповіла йому про підступний план Сніжани та Максима. Артем слухав уважно, хмурився час від часу, але не був здивований.

— В машині я спитала в Максима, як далеко він зможе зайти заради матері. Він відповів якось загадково, але окреслив межі.

— Софіє, довіряти ворогу — рівноцінне ходьбі зі зашморгом на шиї. Не будь наївною.

— То що мені робити? Я не хочу, щоб мене підставили.

— Думаєш, я дам тебе підставити? – хмикнув Артем та усміхнувся. Не просто усміхнувся, а вискалився, як хижий звір, якому кинули виклик.