Розділ 12. Несподіваний дзвінок

Ми їхали в автомобілі з ресторану додому. В салоні панувала незручна тиша. Після наших пригод на балконі Артем розрахувався за вечерю, до якої ми так і не дотулилися, і ми просто пішли. Я спостерігала за Артемом, за його суворим профілем, за напруженою лінією щелепи. Він дивився на дорогу, але було очевидно, що думки його десь далеко. Він щось роздумував, а я, в очікуванні грози, мовчала, намагаючись опанувати себе після того, що сталося.

Раптом він різко повернув голову до мене, і в його очах я побачила не холод, а розгубленість.

— Чому ти збрехала? — запитав він. Голос був хрипким, наче він досі намагався віддихатися.

— Не зрозуміла? — я втиснулася глибше в сидіння, наче воно могло захистити мене від чогось.

— Чому збрехала, що Сніжана ще там, а потім зупинила мене? — він нахилився ближче, і я відчула його подих.

— Я… я не знаю, — прошепотіла я, і в моїй голові був повний хаос. Бо виявляється, він знав, що вона в ту мить насправді пішла.

Я справді не знала, що відповісти. Мною керувала якась невидима сила. Я відчувала вогонь всередині себе, я не хотіла, щоб Артем зупинявся, а потім… злякалася. Не могла я озвучити це йому. Він не встиг знову спитати, бо почав бриньчати його телефон.

— Так, Євгеніє, — промовив він у слухавку. Ця Євгенія щось дуже довго йому говорила. Я не чула, про що саме йшла мова, але я точно вловила схлипи жінки через динамік телефону. — Я зараз… Добре, я їду.

Він повідомив, що це його постійна клієнтка, у якої виникли проблеми, і їй терміново потрібна допомога. Тому він мусить зараз же поїхати до неї на зустріч. Я часто закліпала. Весь страх в пошуках правильних відповідей на запитання Артема кудись відлетів.

— Вибач, — сказав він, — але я мушу поїхати. Я відвезу тебе додому.

Я перебувала в повному ступорі. Моє серце, яке щойно шалено калатало, зупинилося. Я розуміла, що це дуже дивно — їхати пізно ввечері до якоїсь там клієнтки. Щось невідоме лоскотало мої нерви та мучило мене.

Він довіз мене додому та одразу ж поїхав. А за годину мій телефон задзвонив. На екрані висвітився невідомий номер.

— Алло? — запитала я, відчуваючи, як моє серце стиснулося від тривоги.

— Це з лікарні. Ваш чоловік, Артем Камінський, потрапив у аварію. Ви повинні терміново приїхати.

Спершу я подумала, що це якась зла гра Сніжани, що це її чергові маніпуляції. Але я не могла ризикувати. Я швидко зателефонувала Артему, однак його телефон був вимкнений. Це змусило мене повірити. Я страшенно злякалася, хутко одягнула спортивний костюм і викликала таксі.

Машина мчала до лікарні, і кожен кілометр дороги здавався вічністю. Усередині все тремтіло від страху. Я навіть не запитала того незнайомця, в якому стані мій чоловік, але його слова про терміновість змусили мене думати про найгірше. Я набрала його номер, але у відповідь чула лише короткі гудки. Це не могло бути збігом. Це не могло бути грою.

Я приїхала до лікарні швидкої допомоги. Коли вийшла з таксі, побачила, як під'їжджають карети швидкої, бігають лікарі, метушаться медсестри. Звичайний режим роботи лікарні, але сьогодні він здавався мені хаосом. Я не знала, куди бігти, в травматологію чи на рецепцію. Я на мить розгубилася, відчуваючи, як мене охоплює паніка.

— Вам потрібна допомога? — почула я голос.

Я повернула голову і побачила молодого чоловіка в білому халаті. Він виглядав спокійним і впевненим.

— Я… я шукаю чоловіка, — затинаючись, сказала я. — Артем Камінський. Він потрапив в аварію.

Обличчя лікаря не змінилося. Він просто кивнув і сказав: «Йдіть за мною». Я пішла за ним, відчуваючи, як моє серце калатає в грудях. Я думала про те, що побачу, що він скаже, що мені робити далі.

Ми підійшли до однієї з кімнат, і лікар відчинив двері. Я зробила крок уперед і побачила, що Артем стояв біля вікна. На ньому не було жодної подряпини. Поруч з ним стояла незнайома жінка. Вона обійняла його і почала цілувати.

Мій світ зупинився. Я не розуміла, що відбувається. Я думала про те, що він потрапив в аварію. Думала, що він у важкому стані. Про те, що я, можливо, вперше в житті почала вірити йому. А тепер я бачила це. За весь день занадто багато потрясінь для мене. Я глибоко вдихнула, хотіла щось крикнути, але відчула, як ноги не тримають мене. Перед очима все потемніло і руки незнайомого чоловіка підхопили мене.

Цього разу не було непритомності, лише запаморочення. Я втратила рівновагу, і мій світ на мить перетворився на туман. Поки я приходила до тями, до мене долинав якийсь галас, але я не розуміла, що відбувається.

Мене обережно перехопили з рук незнайомого чоловіка і віднесли на найближчу кушетку. То був Артем. Я почула, як двері зачиняються, і світло згасло. Коли я розплющила очі, то побачила над собою обличчя Артема. Він був зосереджений і насуплений, у його очах не було того хижацького блиску, який я бачила раніше, а лише глибока тривога.

Він давав якісь вказівки лікарям, і я відчула, як хтось вводить мені заспокійливе. Моє тіло розслабилося, але в голові панував хаос. Я боролася зі своїми внутрішніми демонами. Я не розуміла, що зі мною, але вже ненавиділа ту жінку, чий поцілунок я не бачила сповна, але уявляла. А Артема… його мені хотілося розірвати на шматки.