Розділ 11. Перша місія

Я вийшла з кабінету Артема, відчуваючи, як земля під ногами не крутиться, а вперше за довгий час твердо тримає мене. Його останні слова «ти завжди маєш бути впевненою та вірити, що я поруч з тобою» досі лунали у моїй голові. Він викликав мені таксі. Уся дорога до лікарні батька, блимала перед очима, мов ранішній туман.

Я ловила себе на думці, що мені подобається така його поведінка. Мене захоплювала його сила, хижацькі погляди, ці звірські вискали, які я бачила лише кілька разів, але які закарбувалися в пам'яті назавжди. Це було щось нове, щось, що кидало виклик моїм уявленням про стосунки, але водночас незбагненно приваблювало. Я відчувала, що інтуїція підказує мені, що я правильно вчинила, відповівши йому, що готова. Що б не сталося, я з ним. Назад вороття просто немає. Або в пастку до Артема, або в пекло Сніжани.

Артем дав мені реальне завдання, і воно здавалося доволі простим. Я мала навідати батька, що й так робила майже кожного дня. Але сьогодні моя місія була іншою.

Лікар впустив мене, повідомивши, що стан батька стабільний, і його перевели з інтенсивної терапії в звичайну палату. Я зайшла всередину і побачила, як він лежить на ліжку, блідий, але з ясним поглядом. Я підійшла до нього, обійняла, і моє серце стиснулося від болю, дивлячись на те, на що його перетворила жага до влади Сніжани.

— Софійка, моя мила донька, — прошепотів він, і в його голосі я почула втому. — Сніжана сказала, що ти вийшла заміж. До чого такий поспіх? Чому не дочекалася моєї виписки?

Я сіла на стілець біля його ліжка, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

— Тату, я так за тобою сумувала, — відповіла я, ухиляючись від прямої відповіді. — На весілля не хотіли чекати, аби ти не хвилювався.

Батько пильно подивився на мене. Я бачила, що він ще не до кінця усвідомлює, що сталося. Він все ще був у полоні своєї хвороби та маніпуляцій Сніжани.

— Я так рада, що ти поруч, — прошепотіла я. — Мені було дуже страшно без тебе. Але Артем… він так мене підтримав. Він такий сильний і впевнений у собі. Я відчуваю себе як за кам'яною стіною поруч з ним.

Я подивилася йому прямо в очі, намагаючись здаватися якомога переконливішою. Він продовжував мовчати.

— Тату, я вийшла заміж, бо закохалася, — я знизала плечима, показуючи йому, що почуття просто заволоділи мною. І все ж таки уроки акторської майстерності, на які мене водили в дитинстві, не були даремними.

Обличчя батька на мить пом'якшало. Він не до кінця повірив мені, але не розпитував більше.

— Наступного разу я прийду до тебе з Артемом, —  швидко белькотіла я, нагадуючи закохану дурепу, — і ти сам переконаєшся, який він чудовий.

Батько кивнув, і я зрозуміла, що мовчить він не через те, що я така переконлива, а просто від того, що йому поки що важко говорити. Тому я вирішила не гаяти час, а перейти до найважливішого.

— Тату, а як там компанія? Ти ж довірив усе Сніжані перед тим, як потрапив до лікарні? — почала я обережно. — Та довіреність, вона ще діє?

— Сніжана з усім справляється, — спокійно відповів батько, але я зауважила, що він не відповів на моє пряме питання. — І я хочу, щоб ти їй теж допомагала, бо ти настільки зосередилася на власному весіллі, що забула про сімейний бізнес.

— Справді? – ці слова шокували мене, - це вона так сказала?

— Обережно натякнула. Ти ж знаєш, що вона намагається не сварити мене з тобою.

От лицемірка. Всередині мене кров просто закипала та переливалася через край. Я хотіла на весь світ закричати, що Сніжана не та, за кого себе видає. Але вчасно припнула язика. Артем попереджав мене про такі відповіді батька. І просив не бовкнути зайвого. Бо інакше зіпсуємо всі свої плани та ще й наразимо батька на небезпеку, якщо повернемо його проти Сніжани. Та і я не знала, чи повірить він мені взагалі. Тому я втихомирила буревій всередині себе, а тоді ласкаво посміхнулася батькові.

— Добре тату, я залучатимуся та допомагатиму Сніжані. Ти ні про що не турбуйся та одужуй.

Вийшовши з лікарні, я була щаслива та сумна водночас. Бо те, що батько одужує, не може не тішити мене. Але я переконалася, що він добровільно написав те доручення, і це засмучувало. Хоча він не відповів на моє пряме питання. Чи є імовірність, що Сніжана все ж незаконним шляхом дістала його? Як же це все важко…

Вийшовши з лікарні, я сіла в таксі. Вся дорога здавалася нереальною, неначе я була героїнею фільму. Батько. Сніжана. Артем. Усе переплелося в один клубок, і я намагалася знайти в ньому якусь логіку. Я дістала телефон і набрала Артема.

— Кажи, Софіє.

— Я була в батька. Йому поки важко говорити. Я розповім вдома.

— Вдома? — він усміхнувся, і я відчула його іронію навіть через телефон. — Чому вдома, ми ж щасливе подружжя. Я забронював столик у ресторані. Нас чекає романтичний вечір, там ти мені все й розповіси.

Я замислилася. Це було несподівано. Але я вже розуміла його правила.

— Це частина плану? — запитала я, відчуваючи, як моє серце калатає.

— Так, — відповів він.

Я поклала слухавку, відчуваючи дивне хвилювання. Це була гра, але я вперше відчувала, що граю не проти нього, а з ним.