Розділ 8. Небезпечна тиша

У кімнаті запанувала небезпечна тиша. Вона була схожа на оксюморон: надто тиха і водночас дзвінка. У моїх вухах досі лунав гидкий голос Сніжани, а кров у венах щипала шкіру від гніву. Я стояла, тримаючи в руці телефон, який все ще був теплим від щойно закінченої розмови. Коли я підняла погляд, то побачила, як Артем, не зрушивши з місця, дивився на мене. Його сірі очі здавалися ще темнішими в напівтемряві. Зараз вони були наповнені якоюсь дивною сумішшю. Це був не гнів, і не здивування.

— Як довго ти тут стоїш? — запитала я, стараючись додати своєму голосу спокою. Я не хотіла показувати, що налякана. Не хотіла, щоб він бачив мою істерику.

Він мовчав, просто продовжуючи дивитися на мене. І лише через мить почав говорити.

— А це так важливо, скільки часу я тут стою? — його голос був низьким і рівним, без жодної інтонації. Ця відповідь, а точніше її відсутність, змусила мене напружитися ще більше.

Я відчула, як моє серце тьохнуло, але вирішила продовжувати гру.

— Не важливо, — видихнула я, натягуючи на обличчя усмішку, що ледь не сповзла. — Просто... моя люба мачуха щиро радіє за наш майбутній шлюб. Вона просто не стрималася.

Артем трохи нахилив голову, але його обличчя залишалося таким же незворушним. Я очікувала, що він почне розпитувати про те, що саме вона говорила, але він нічого не робив. Мовчав. І це мене збивало з пантелику.

— Ти привезла речі? — раптом запитав він, змінюючи тему, ніби щойно не був свідком моєї істерики та погроз Сніжани.

— Так, — відповіла я, знову відчуваючи, як мене охоплює роздратування.

Він знову промовчав. Я чекала, що він щось скаже, але він продовжував просто дивитися на мене. Його поведінка та загальна байдужість напружували мене.

— Піду спати, — коротко мовив Артем, тоді розвернувся і попрямував спершу до ванної кімнати, залишивши мене одну.

Не так я собі уявляла наше партнерство. Я нічого не знаю про плани Артема. Ми не говоримо про нашу стратегію щодо Сніжани. І взагалі, я почуваюся замкнутою в лабіринті, з якого немає виходу. Я хотіла дистанції, і він мені її дав. А тепер я прагну розмови. Я хочу вияснити, що коїться в його голові. Тому як тільки почула, що двері рипнули, одразу ж подалася за ним до спальні. Але як тільки опинилася там, то завмерла.

Він стояв посеред кімнати з обмотаним рушником на стегнах та діставав щось із шафи. Я застигла, розглядаючи його широкі плечі, міцні м’язи спини та краплі води, що стікали по шкірі. Він помітив мене, і його губи розтягнулися в легкій посмішці. Я побачила це у дзеркалі шафи. Тоді він обернувся, і моя увага була вже не на тілі, а на його обличчі. Раптом рушник впав на підлогу і я різко заплющила очі.

— Що, Софіє? Невже ніколи не бачила дорослого чоловіка? — глузував він, потішаючись з мого стану. — Можеш не заплющувати очі, наречена! Наше весілля вже скоро, і буде дуже дивно, що моя майбутня дружина така ляклива.

Я відкрила очі та спробувала щось відповісти. Слова крутилися на язику, але через ніяковість та його нахабність вони повилітали з голови. Я могла лише кліпати очима. Він насміхався, а мені було нестерпно соромно. Однак він уже стояв одягнений і на цьому дякую.

— То чому ти тут, Софіє? — він зробив крок назустріч, а я відступила, впираючись у стіну. — Ти ж просила дистанцію. Шукаєш пригод на свою п’яту точку?

— Я шукаю... — почала я, обурюючись. — Я не шукаю пригод! Я хотіла поговорити!

— Ах, ось як?

— Інколи жінки хочуть та вміють говорити. Чи тобі такі не траплялися на шляху?

Він оцінив мою сміливість. Я чітко бачила чортиків у його сірих очах.

— Траплялися різні, — відповів якось загадково, роздивляючись моє обличчя. – Поговоримо?

— Мені потрібен чіткий план. Ми не можемо просто чекати, поки Сніжана щось утне. Як мені поводитися? Що ти робитимеш? Я не хочу все зіпсувати!

— Усе найцікавіше почнеться одразу ж після нашого шлюбу, — промовив Артем спокійно. — А все, що вона робить зараз — лише для того, щоб вивести нас з рівноваги та завадити весіллю.

Я дивилася на нього, і пазл почав складатися. Отже, вона телефонувала не лише мені. Або ж їздила до нього.

— Вона телефонувала тобі? — запитала я.

Він не відповів. Його мовчання було красномовнішим за будь-які слова.

— Що пов'язує тебе зі Сніжаною? — я відчула, що мені потрібно знати. Щось тут було не так.

Артем знову замовк, тоді відвернувся та підійшов до вікна.

— Деякі речі мають залишатися таємними, Софіє, — процідив він.

Я стояла, дивлячись на його спину, і розуміла, що він не збирається відкриватися. Це була його гра. І я в ній була лише пішаком, який не знає правил. Я розуміла, що зараз проти Сніжани без нього я ніхто, але і поруч з ним почувалася загнаною овечкою. Зрозумівши, що нічого більше не дізнаюся, подалася геть, але не встигла вийти, бо його голос зупинив мене:

— Весілля через тиждень, завтра сюди прийде організатор. Я хочу, щоб ти все обрала так, як бажаєш. Це стосується декорацій, меню, кольорів. І купи сукню.

— Гаразд, — зітхнула, не маючи сил сперечатися.