Розділ 6. Видимість межі

Ресторан залишився позаду, ми сиділи в машині Артема й він мовчки кермував нічними дорогами Києва. Тиша в салоні була надто важкою, наповненою невисловленими емоціями та нерозкритими таємницями. Мій погляд ковзав по його обличчю, намагаючись прочитати хоч щось у виразі, що здавався висіченим із каменю. Всі мої думки крутилися навколо поцілунку. Того, що мав бути лише грою, але розбудив у мені щось незрозуміле. Артем був чудовим актором і зараз мене це страшенно лякало. Я боялася опинитися з ним наодинці. Знала, на що йшла, але все одно всередині тремтіла. Новина про коханця Сніжани також шокувала мене. Це було настільки несподівано і настільки цинічно, що я ледве стримувала бажання розсміятися вголос. Вся її показна лють, її удаване обурення – це заради того, щоб приховати власну подвійну гру. Та, яка завжди вважала себе бездоганною, виявилася ще більшою лицеміркою, ніж я могла уявити. І Артем... він знав. І, схоже, використовував це.

Спокійний голос Артема перервав цю гнітючу тишу.

— Як давно ти знайома зі Сніжаною? — запитав він, не відводячи погляду від дороги.

— Здається, що цілу вічність, а насправді три роки, — відповіла я, здивована таким раптовим питанням. — З того часу, як вона почала вертітися біля мого батька.

— Вона завжди була такою? — наступне питання було таким же коротким і прямим, але водночас я відчула дивну інтонацію. Наче він перевіряв давно відомі факти. Або ж я стала настільки підозрілою, що уже нікому й нічому не довіряла.

— Вона завжди була... дуже амбітною, — обережно підібрала я правильне слово. — І завжди знала, чого хоче. І отримувала це. Хоча зізнаюся, що до їхнього весілля з батьком мені здавалося, що вона інша. Вміло грала свою роль.

Моє обличчя огорнула гірка посмішка. Понад усе я хотіла повернути час та зробити все, щоб цього весілля не відбулося. Якби ж я знала…

— Зрозуміло, — промовив Артем, нахмурився і знову запала тиша.

Ми їхали впевнено, але раптом я помітила, що він звертає на іншу вулицю. Це була не та дорога, яка вела до мого будинку.

— Артеме, куди ми їдемо? — запитала я, відчуваючи, як у голосі з'являється тривога. — Мій дім не тут.

Він кинув на мене швидкий погляд, його сірі очі блиснули у темряві.

— З цього моменту, Софіє, ти житимеш у мене, — спокійно промовив він, ніби йшлося про найочевиднішу річ у світі.

— Що?! — Я була ошелешена. — Але ми ж так не домовлялися! Мова йшла лише про заручини, про видимість стосунків! Ніхто не говорив про спільне проживання до весілля!

— Тепер так, — його голос став твердим, як сталь. — Заради правдоподібності наших заручин. Заради твоєї ж безпеки. І заради моєї зручності.

Я хотіла заперечити, крикнути, що це абсурд, що він не має права так зі мною вчиняти. Що не може вирішувати за мене. Але перш ніж я встигла відкрити рот, Артем збільшив швидкість. Машина рвонула вперед, втискаючи мене в сидіння. Напруга в салоні зросла до межі, вона здавалася майже фізично відчутною. Я гнівалася, але ця швидкість тамувала мій гнів.

Через кілька хвилин, які здалися вічністю, машина різко загальмувала біля високого будинку, де проживав Артем. Я від несподіванки подалася вперед, але він, передбачаючи це, миттєво притримав мене рукою, яка міцно лягла мені на плече, не давши вдаритися об приладову панель. Його пальці обпікали мою шкіру, тоненькі бретелі сукні зовсім не захищали. Адреналін кипів у моїй крові. Серце тьохкало в грудях та нагадувало замкнену пташку, за якою довго гналися.

Він нахилився до мене, його дихання торкнулося мого вуха, а голос пролунав зовсім поруч:

— Софіє, якщо ти вже довірила мені своє майбутнє і свою безпеку, то буде так, як я сказав.

Артем говорив майже пошепки, але його тон був рівним, беззаперечним. Він давав мені зрозуміти, що я повинна повністю підкоритися йому. Але ж я не маріонетка. Я не його лялька. Ми уклали вигідний контракт. І він не маніпулюватиме мною лише тому, що він чоловік.

Я хотіла заперечити, їдкі слова крутилися в голові, а язик лоскотало в передчутті подальшої перепалки, але я прикусила уста. Бо в голові знову барабанним ехо відбилися його слова про мою безпеку. Дідько. Яка ж я все-таки дурна. Сніжана так злилася сьогодні, що вона явно збирається щось втнути. А якщо ця лицемірка провернула таку аферу з моїм батьком, то що вона зі мною зробить? Це я прагнула діяти законними методами, але один урок від своєї матері я пам’ятатиму все життя. Вона завжди казала мені, щоб я не оцінювала людей, рівняючи їх до себе. Попереджала, що на моєму шляху мені траплятимуться різні. І якщо я побачу справді ганебних людей, то не борсатися з ними, а просто обійти та крокувати далі. Сніжану я не могла обійти, бо вона вдерлася в моє життя. І я змушена боротися, бо як тільки захочу обійти, обов’язково перечеплюся за її отруту.

Ми піднялися на сьомий поверх. Двері безшумно відчинилися, і я ступила в царство Артема. Квартира була саме такою, якою я її уявляла: простора, трикімнатна, з мінімалістичним дизайном та холодними відтінками. Відчувалося, що тут панує чоловік, який цінує порядок і функціональність. Вітальня з панорамними вікнами відкривала неймовірний краєвид на нічний Київ, але я майже не помічала його краси. Вся моя увага була зосереджена на внутрішньому тремтінні, яке я відчайдушно намагалася приховати. Гнів на Артема кипів у мені. Як він міг так вчинити? Без попередження, без будь-яких обговорень!