Розділ 4. Встигнути все

Це питання було очікуваним, але все одно ввело мене в ступор. Бо коли переглядала всі ті анкети впливових чоловіків, розуміла, що мало хто погодиться на просту фікцію, коли можна добряче розважитися у ліжку з молодим наївним дівчиськом. А від такого чоловіка, як він, іншої відповіді годі було й чекати. Благородних лицарів, що рятують принцес безкорисливо, давно не існує, якщо вони взагалі колись існували. Я знала це. Я відчувала це кожною клітинкою свого єства. Моя стратегія була продумана, але я не була настільки наївною, щоб вірити в легку перемогу.

Я не відвела погляду, навпаки, зустріла його зухвалий виклик своїм, не дозволяючи жодній емоції відбитися на обличчі. Мої вуста ледь помітно стиснулися.

– Тоді що ти пропонуєш? – мій голос був твердим, без жодної нотки тремтіння, хоча всередині кипів коктейль з образи та рішучості.

Він подався вперед, і його сірі очі, здавалося, бачили мене наскрізь. Він не торкався мене, але я відчувала його близькість.

– Не бачу сенсу шлюбу з фікцією. Я не граю в ігри, Софіє. А тепер скажи мені, як далеко ти готова піти заради грошей? Заради компанії? Заради спадщини батька?

Ось воно що. Я гірко всміхнулася. Слова вдарили мене, як ляпас, розбудили, привели до тями. Заради грошей. Ця фраза відгукнулася в мені болем і огидою. Моє серце стиснулося, але я не показала йому, наскільки боляче мені це чути. А що він мав подумати? Я ж не розповіла всієї правди. Не сказала про свої підозри щодо замаху на батька. Бо не знаю, чи можу довіряти йому, не розумію, що пов’язувало його зі Сніжаною. Зі сторони справді виглядає усе так, наче маленьку дівчинку позбавили улюблених іграшок і вона прийшла жалітися. Гидко? Так. Боляче? Неймовірно. Чи реалістично? Навіть дуже.

Нехай він думає, що я така. Нехай вважає мене меркантильним стервом. Це легше, ніж пояснювати глибину мого болю і відчаю, моєї ненависті до Сніжани. Це дасть мені перевагу, або принаймні захист. Він недооцінить мене, недооцінить мої справжні мотиви, і це може зіграти мені на руку.

Я глибоко вдихнула, збираючи всю свою волю в кулак. Мої очі зустріли його погляд, і в них не було ні сліз, ні вагання, ні сумнівів. Лише холодний, рішучий розум. І ще раз заглянувши в його сірі очі, я зрозуміла, що цей чоловік завжди бере те, що хоче.

– Як далеко? Настільки, наскільки буде потрібно. – Я вимовила це повільно, чітко кожне слово, наче хотіла закарбувати його в повітрі. – Настільки далеко, наскільки ти вимагатимеш.

Він витримав паузу. Довгу, напружену паузу, що розтягнулася на цілу вічність. Його сірі очі ковзнули по моєму обличчю, ніби шукаючи найменші ознаки брехні чи сумніву, але не знайшли нічого, окрім сталевої рішучості. На його обличчі не з’явилося жодної емоції, жодного натяку на перемогу чи здивування. Просто спокійне, глибоке розуміння і крихта розчарування. В останньому я не була впевнена.

Артем ледь помітно кивнув.

– Так.

Це було все, що він сказав. Одне коротке слово, що прозвучало, як вирок для моєї долі. У грудях змішалися полегшення і важкий тягар. Я зробила це. Я погодилася. Я знайшла підтримку і разом з тим скувала себе в невідомі кайдани. Я не знала цього чоловіка. Так, він вабив мене своєю силою та індивідуальністю. Але я не розуміла, чого чекати від нього, чи не скривдить він мене, чи не завдасть болю.

Я підвелася, відчуваючи тремтіння в ногах, але прагнула зберегти грацію. Мені хотілося якнайшвидше вийти з цього кабінету, з його аури, яка душила і гіпнозувала одночасно. Розвернулася, щоб рушити до дверей. Але перш ніж я зробила крок, мене зупинила думка. Важлива думка. Я різко обернулася. Артем все ще стояв, спостерігаючи за мною.

– І ще дещо, – мій голос став тихішим, але в ньому відчувалася незламна воля. – Коли ти готуватимеш контракт, навіть не думай підробити щось, або прописати там якусь двозначність чи щось не на мою користь.

На його обличчі знову з'явилася легка, іронічна посмішка.

– Ти мені не довіряєш? – запитав він, його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася нотка виклику. – І при цьому сама прийшла сюди.

Я також всміхнулася. Чому я взагалі маю довіряти йому?

– Я довіряю лише собі, Артеме Олександровичу, – відповіла я, піднявши підборіддя. – У мене є знайомі юристи, дуже досвідчені, і кожен пункт цієї угоди буде перевірений до останньої коми.

Я блефувала. Нахабно, відчайдушно блефувала. У мене не було ніяких знайомих юристів. Сніжана подбала про те, щоб усі, хто колись міг мені допомогти, або перейшли на її бік, або просто зникли з мого поля зору. Я була одна. Абсолютно сама проти всього світу. Але він не мав про це знати. Не мав думати, що я настільки вразлива.

Він схилив голову, кутики губ смикнулися в самовдоволеній усмішці.

– І ще одна умова, – додала я, перш ніж він встиг відповісти. – Ніхто. Ні Сніжана, ні будь-хто інший, ніколи не повинен знати, що це шлюб за домовленістю. Це має виглядати правдиво. Для всіх. У всьому.

Артем мовчав, просто спостерігав за мною та знову ледь помітно кивнув. Я завжди боялася надто мовчазних людей. Бо не могла розгадати, що коїться в їхніх головах. Артем був саме таким екземпляром. Я розвернулася та пішла геть. Двері безшумно зачинилися за мною, відгороджуючи мене від його погляду, від його присутності, яка нестерпно тиснула. Вийшовши на вулицю, я вдихнула свіже повітря. Воно не принесло полегшення. Весь світ навколо здавався розмитим. Моє тіло було геть виснаженим. Кожен м’яз нив від напруги, а свідомість була на межі відключення. Я щойно продала себе. У прямому сенсі. Заради чого? Заради батька. Заради його спадщини. Заради «Vita Verde». Заради пам’яті мами. Чи варте воно того? Я не знала. Я просто розуміла, що іншого виходу не було.