Розділ 3. Союзник

Серпневий ранок був доволі прохолодним, але я все одно відчувала невагомий жар в тілі. Серце стукотіло, як божевільне, відбиваючи шалений ритм навіть у скронях. Я стояла на тротуарі біля дзеркальної будівлі, що здіймалася в небо, як крижана скеля. Біля входу висіло безліч табличок, які вказували назви компаній, що знаходилися всередині. Серед них каліграфічним почерком виднілася юридична компанія «Камінь».

Я провела рукою по ідеально випрасуваній спідниці-олівцю, поправила смарагдову блузу. Сьогодні я витратила на збори вдвічі більше часу, ніж зазвичай. Кожна волосинка у моєму довгому темному волоссі лежала бездоганно, макіяж підкреслював очі, бо я знала, що це моя сильна сторона. Я хотіла виглядати неперевершено, немов леді, що прийшла укладати важливий контракт, а не юна дівчина, яка шукає порятунку в шлюбі за розрахунком.

Зробивши глибокий вдих, я увійшла всередину. Ліфт підняв мене на потрібний поверх, і його двері безшумно розчинилися прямо навпроти рецепції.

За столом сиділа та ж секретарка, чий голос я чула вчора телефоном – жінка з обличчям, що не видавало жодних емоцій, але з бездоганною зачіскою та макіяжем. Вона кинула на мене швидкий, оцінюючий погляд, але надто довго не роздивлялася.

– Величковська Софія? – запитала вона, її голос був таким же нейтральним.

– Так, – відповіла я, намагаючись зберегти спокій.

Вона вказала на двері в кінці коридору.

– Артем Олександрович чекає на вас. Кабінет номер сім.

Чекає на вас. Це прозвучало так, ніби він точно знав, хто я. Можливо, моє прізвище дійсно мало більшу вагу, ніж я думала, навіть у цих колах.

Я натиснула на ручку. Двері відчинилися, і я ступила всередину. Кабінет був великим, з панорамним вікном, що відкривало вид на місто. На протилежному боці кімнати, за величезним дерев'яним столом, сидів чоловік. Він був обернений до вікна, але, почувши мій крок, повільно повернувся на своєму шкіряному кріслі.

Я впізнала його миттєво. Ті ж різкі вилиці. Та сама легка сивина на скронях. І ті ж, прокляті сірі очі, що дивилися на мене з тією ж іронічною усмішкою, як і на презентації. Це був він. Той самий Артем Олександрович, що дозволив собі порівнювати мене зі штучним квітником і якого я так зухвало відшила. Той самий чоловік, чиєї фотографії не було в жодній базі даних.

Моє тіло стало наелектризованим. Шок скував розум, а ноги підкосилися. Це неможливо. Це якась дика, збочена гра долі. Він сидів, абсолютно спокійний, обпершись ліктями на стіл, і на його обличчі розповзалася широка, зухвала посмішка. Він знав. Він точно знав, хто я і чому прийшла. Він насміхався з мене.

– Софія Величковська, так? – його голос, глибокий і надто спокійний. У його тоні відчувалися нотки насмішки й мене бентежило це, – радий бачити тебе знову. Цього разу – у моїх володіннях.

Я відчула, як обличчя спалахнуло.

- Ви?

- До чого ці фамільярності? – вигнув одну брову Артем.

І я зрозуміла, про що він. При нашій першій зустрічі я так злилася, що одразу почала тикати йому й не бачила в цьому нічого надзвичайного. І зараз не збиралася підлещуватися та показувати, як він мені потрібен.

– Ти… Ти точно знав? Знав, хто я, ще тоді, на презентації? Чому ти так спілкувався зі мною?

Він відкинувся на спинку крісла, склавши руки на грудях.

– А що такого я сказав? Усе правда. Комарі, квітники… Це ж було не про тебе, чи не так? «Vita Verde» це тільки натуральність. Чи я помиляюся?

Він не припиняв насміхатися. Мій гарний настрій, що ледве тримався біля входу в цю будівлю, розлетівся в друзки.

– Ти прекрасно розумієш, про що я.

Він знову мене розізлив, а коли я злюся, то просто злітаю з котушок та стаю стервом. Моє хвилювання, ніяковість, шок – все розвіялося, разом з приступом злості. Я швидко підійшла ближче, нахабно вмостилася у крісло навпроти. Заклала ногу на ногу та глибоко вдихнула. Відчувала, як моє обличчя пашить, але мені було абсолютно байдуже на мій зовнішній вигляд в ту хвилину. Він з цікавістю спостерігав за мною, слідкував за обличчям і мовчав. Чекав продовження від мене. І я не забиралася:

- Все це в мені, - я вказала на своє обличчя, обвела рукою фігуру, - натуральне! Чуєш? Не штучне. Я не хочу знову повертатися до ідіотської розмови про квітник.

- Як для двадцятирічної особи, ти дуже рішуча та смілива.

- Життя змусило, мала прекрасних вчителів, - і це була чиста правда. Два роки тому я навіть близько так не поводилася… Але зараз я захищалася від усіх, постійно боролася. І відчувала, як з кожним днем стаю все більш загартованою.

Він задумався, примружив очі так, наче заново побачив мене. Тоді зиркнув на годинник та холодним тоном мовив:

- У тебе залишилося пів години. Яка конфіденційна справа привела тебе до мене?

Від нахабного чоловіка не залишилося й сліду. Його обличчя набуло серйозності, а манери стали професійними. Саме таким я собі його уявляла, коли всліпу йшла сюди. А моя істерика тут нікому не потрібна. Хоч би як ображали мене його слова тоді, але кому потрібна ця дитяча образа? Я багато думала, поки йшла сюди, з чого саме розпочну розмову. Навіть прокручувала в голові варіант без шлюбу. Можливо, вдасться домовитися про допомогу з певними умовами, але без одруження. І зараз усі ці завчені репліки  повилітали з голови. Я не знала, чи можу йому довіряти, не розуміла, чи потрібно усе розповісти? В одному була впевнена, що про свої здогадки причетності мачухи до батькової недуги, потрібно мовчати.