Розділ 2. Списки

Кілька днів після презентації перетворилися на суцільну розмиту пляму сірості. Навіть сон не приносив бажаного забуття. Порада Ліни – знайти впливового чоловіка – засіла в моїй голові, немов скалка. Це здавалося абсурдним, відчайдушним, але разом з тим все більш і більш реальним.

Мій ранок розпочався з дзвінка від Сніжани.

– Софіє, будь ласка, приїдь до будинку. Нам потрібно обговорити деякі сімейні справи.

Слово «сімейні» з її уст звучало, як знущання. Я знала, що нічого доброго чекати не варто. Але все одно поїхала туди, бо не могла ігнорувати все, що пов’язувало мене з батьком.

Колись рідний будинок здавався чужим для мене. Сніжана все змінила тут під свій лад. Нова колірна гама, в якій переважали сірі відтінки, нагадувала холодний барліг.

Вона чекала на мене у вітальні, сидячи на шкіряному дивані. Її син, Максим, стояв поруч, відсторонено дивлячись у вікно. Він був старшим за мене на декілька років. І хоч ззовні був повною протилежністю матері, все ж поводився, як її вірний пес. Хоча інколи намагався захистити мене від власної матері й саме в ці моменти я відчувала його приховану гру. Це страшенно дратувало, бо я не знала, чого чекати від цього сімейства.

– Отже, Софіє, – почала Сніжана розміреним тоном. – Час безтурботного життя закінчився.

Я не змогла стримати гірку посмішку.

- Справді? А то живу ж як в казці. Тільки замість зведених сестер братик.

- Не блазнюй.

- Це ти припини цирк і переходь до діла. Ми не на публіці.

 - Гаразд, - блиснула Сніжана ідеальною усмішкою, - я поговорила з юристами. Всі твої рахунки, всі твої витрати, – вона підкреслила останнє слово з презирством, – тепер будуть ще більше контролюватися мною.

– Це мої кошти! Це спадщина моєї матері!

– Це кошти компанії твого батька, а компанією, за його підписаною довіреністю, зараз керую я, – її посмішка була хижою. – І я вважаю, що твої витрати, особливо на цю, – вона обвела рукою вітальню, натякаючи на моє окреме житло, – абсолютно недоречні в нинішній ситуації. Твій тато… він потребує багато коштів на лікування.

Вона шматувала мене на дрібненькі кусочки, не прикладаючи для цього жодних зусиль. Я знала, що саме ця змія довела батька до такого стану, але не мала жодних доказів на руках.

- Тобі варто повернутися додому, - втрутився у розмову Максим, - так буде економніше.

- Продай своє дороге авто, куплене батьком, - бризнула йому, - а ти свої коштовності, також подаровані ним. Я не повернуся сюди!

Кров у мені кипіла та щипала шкіру. На очі нахлинули сльози, але я не могла розревітися перед ними. Я звикла бути сильною та витримувати всі спотикачки з ними. Але сьогодні вони перевершили себе. Розчавили мене, не доклавши жодних зусиль.

Раптом захотілося стати знову маленькою дівчинкою. Сісти таткові на коліна, притулитися і пожалітися на всіх кривдників. Я шмигнула носом, прогнала небажані сльози,  а тоді поїхала до батька.

Лікарняний коридор пахнув ліками та стерильністю. Кілька тижнів минуло з того моменту, як йому раптово стало зле, а далі – кома. І відтоді жодних змін.

Лікар Качуровський якраз виходив з його палати. Під очима в нього виднілися круги втоми.

– Софіє, – він похитав головою. – Жодних покращень. Стан стабільно важкий. Органи працюють, але свідомість… Відсутня реакція на зовнішні подразники.

– Але чому? – мій голос був ледь чутним. – Що це за хвороба? Ви досі не знаєте?

Він зітхнув.

– Ми провели всі можливі аналізи. Жодних ознак інсульту, пухлини, серйозних травм. Це нетиповий випадок. Схоже на наслідки дії якогось зовнішнього чинника, що повільно впливав на нервову систему. Якась… важка інтоксикація. Але ми не можемо ідентифікувати речовину, вона не залишає чітких слідів у крові після метаболізму. Навіть найсучасніші токсикологічні тести нічого не показують.

Моє серце стиснулося, бо лікар своїми словами підтвердив мої найгірші здогадки. Сніжана зробила все майстерно, віртуозно, не залишаючи жодних доказів. Лікар не впустив мене до батька, як і всі попередні дні.

Вийшовши з лікарні, я сіла на лавку поруч з будівлею. Кожен наступний день здається важчим за попередній. І кінця цьому всьому не видно. І найгірше те, що я навіть боюся уявляти цей кінець. Ліна мала рацію. Мені самій не впоратися з цією гадюкою. Батькові друзі не настільки впливові та й не горіли великим бажанням допомогти. Ідея зі шлюбом тепер здавалася рятівною соломинкою, а не абсурдом. Тож я зателефонувала Ліні.

– Ти мала рацію. Мені потрібна допомога. Дуже впливова допомога.

– Нарешті я чую мудрі слова! – вигукнула Ліна.

- За мудрістю це до тебе, - попри тягар на грудях, вичавлюю з себе усмішку. – Як мені його знайти?

– Легко! У мене є доступ до кількох закритих баз даних. Зараз на кафедрі якраз досліджуємо вплив медіа на репутацію.  Надам тобі все.

- І що я без тебе робила б…

- Без мене ніяк, - хіхікнула подруга в слухавку.

І це була правда. Без неї справді ніяк, бо наступного дня на моїй пошті з’явився файл з десятками імен. Я годинами переглядала їхні фотографії, біографії, репутації. Ігор Петрович Коваленко – власник будівельного холдингу, шістдесят років, одружений, четверо дітей. Викреслено. Наступний – депутат, п’ятдесят п’ять років, занадто багато скандалів у пресі. Викреслено. Дмитро Анатолійович Мельник – фінансист, сорок п’ять років, має репутацію хижака, надто небезпечний, чутки про зв'язки з криміналом. Викреслено.