Розділ 1. Квітник та комарі

Ботанічна Галерея «Vita Verde» гула, як розтривожений вулик, котрий випадково зачепив чужинець. І цим чужинцем відчувала себе я. Але цей гул був надто рафінованим, надто вивіреним, щоб нагадувати справжній. Сотні голосів зливалися в єдину хвилю, розбиваючись об скляні вітрини, де, немов музейні експонати, виблискували флакони нової лінійки: «Ніжність Альп», «Сяйво Океану», «Еліксир Сахари»... Назви, що мали б заворожувати, викликали в мене лише гіркий присмак та нудоту.

- Софіє, люба, маєш гарний вигляд! — пролунав поруч солодкий голос Сніжани.

- Навзаєм! – кивнула їй.

Я зімкнула долоні в кулачки, але посмішка, яку я відточувала роками, миттєво з'явилася на обличчі. Вона була моєю маскою, моїм щитом. Прізвище Величковська зобов'язувало тримати обличчя, навіть якщо душа розривається на шматки. З дитинтства мене навчали доглядати за своїм тілом, обличчям, волоссям. Я знала, що донька власників косметичної компанії повинна мати неперевершений вигляд. Я впіймала своє відображення у вітрині та поправила довге темне волосся. Зелена сукня виблискувала від освітлення та вдало перегукувалася з очима.

Моя мачуха, у вечірній сукні кольору шампанського, мала просто бездогаднний вигляд. Її посмішка була такою ж відточеною, як і моя, але її очі не приховували тріумфу. Вона насолоджувалася цим моментом, кожною всміхненою персоною, кожним спалахом камери. Це був її вечір, її тріумф, який вона будувала на руїнах того, що створювала моя мама.

Колись моя мама заснувала виробництво натуральної косметики, кожен інгредієнт був перевіреним. Сніжана, керуючись лише прибутком, ігнорувала принципи, на яких трималася компанія. Нова лінійка дуже пишна, надто гучна, але просякла синтетичними замінниками, штучними ароматами та дешевими наповнювачами. Вона була лише красивою обгорткою без душі.

Я відчувала, як кожен комплімент, який лунав у бік цієї лінійки, різав мене без ножа. Це не була «Vita Verde» моїх батьків. Це була пародія Сніжани. І я, донька засновника, стояла тут, посміхалася і вмирала всередині, розуміючи, що не можу нічого зробити. Поки що.

Ведучий оголосив вихід Сніжани для вступного слова й вона поспішила на маленьку сцену, споруджену для презентації. Я ж відійшла подалі від натовпу слухачів, бо підозрювала, що можу не стриматися, якщо перебуватиму надто близько. Вмостилася біля бару та замовила собі апельсиновий сік.

– Ви тут одна? – запитав чоловік років сорока, з гладко зачесаним назад волоссям і занадто блискучим костюмом. Його погляд ковзнув по моїй сукні, зупиняючись на декольте.

– Не одна, - відповіла йому різко й одразу ж повернула голову до Сніжани, вдаючи уважне слухання.

- Вип’ємо?

- Я не п’ю, - відповіла йому, не нагородивши навіть поглядом.

Ненавиджу надокучливих чоловіків. Цей взагалі міг бути моїм батьком. Про що він думав, коли підходив до мене?

– А поговорити? Впевнений, нам було б про що. – Він нахилився ближче і я відчула різкий запах одеколону.

– Мені потрібно поговорити з організаторами, – швидко вигадала я, роблячи крок убік. – І ми не на ярмарку наречених, а на презентації, - підморгнула йому та відступила ще на декілька кроків, навмисне показуючи, що не йду до організаторів.

Він відчепився і я зітхнула з полегшенням. Але вже за кілька хвилин до мене підійшов інший – молодший, з надмірною кількістю гелю на волоссі та спробою закотити комплімент, який звучав радше, як заїжджена платівка. Потім ще один, який запитав, чи я випадково не модель їхнього нового крему. Кожен їхній підхід, кожен фальшивий комплімент викликали у мене все більшу нудоту. Вони бачили лише обгортку – доньку власника, потенційну вигідну партію або ж просто розвагу на одну ніч. Ніхто з них не помічав тієї прірви розчарування, яка вирувала в моїй душі. Та й не прагнула я нікого впускати до себе в душу.

Я відійшла в більш тихий куток біля панорамного вікна. Ввечері тут виднівся розкішний краєвид з незліченною кількістю вогнів. Але сам куток був доволі тьмяним, так як основне освітлення падало на Сніжану, голос якої все більше різав вуха. Я згадувала своє дитинство, часи, коли мама була здоровою. Вона так любила цю компанію, постійно надихалася, придумувала нові формули косметики, експериментувала, створювала креми з новими ароматами… І ніколи не порушувала основного правила – натуральність у всьому. Коли два роки тому батько познайомив мене зі Сніжаною, я щиро зраділа. Бо розуміла, що ніхто не винен у смерті матері. Й батько не повинен до кінця життя носити на собі жалобу. Він ще доволі молодий чоловік, а я давно виросла. Якби ж тоді я розпізнала істинне обличчя Сніжани, зробила б усе, щоб завадити їхньому одруженню. Мої думки кидали мене у різні виміри мого життя. Я згадувала, міркувала, мріяла. Писк Сніжани мимоволі затих, але поруч пролунав грубий чоловічий голос:

– Цікаво, скільки ще комарів злетиться на цей штучний квітник?

- Що?

Я різко повернула голову. Його питання ввело мене в ступор, а коли побачила цього чоловіка, то зовсім оніміла. Бо він не нагадував мені тих недолугих залицяльників. У його погляді не було загравання, чи бажання сподобатися. Сірі очі дивилися прямо та глибоко, створюючи враження спокою та впевненості. Чорна сорочка сиділа бездоганно, підкреслюючи широкі плечі та засмагу. Його обличчя з різкими вилицями та вираженим підборіддям говорило про сильний характер.

- Довго спостерігаю, - усміхнувся цей зухвалець, - і думав, що ти здатна сама провести аналогію. Комар летить на світло, не розрізняючи, що воно штучне, а квітник… - він замовк та пильно оглянув моє обличчя, опустив погляд на груди, нижче. Я відчула себе експонатом в музеї, - окремі квітники в наш час виглядають настільки досконало, що майже не залишилося натуральних.