Розділ двадцять четвертий Дім

Розділ двадцять четвертий

Дім

«Чорна комета» приземлилась на полі за селом.

Не тому, що так було красивіше. А тому, що, як виявилось, у Решетилівці нема космодрому — і нема поблизу. Найближчий — у Полтаві, але туди б їх з ве'лонянами на борту не пустили без двадцяти днів формальностей. Тому Зурр вирішив просто посадити корабель — обережно, повільно — на тому полі, що належало колгоспу, який давно не існував, поза селом, у східному напрямку, біля старої тополі, яку бабуся пам'ятала з дитинства.

Поле було рівне. Сухе — кінець серпня, після косовиці. Стерня, коричнево-жовта, з гострими залишками соломи, яка стовбурчилась сантиметрів на п'ятнадцять. Корабель сідав повільно, шасі зайшли в стерню з тонким хрустом — ніби наступили на скло. Пил піднявся кільцем, на мить заховав нижні ілюмінатори, потім упав. Решетилівський грунт був темно-сірий, з рудавою глиною під верхнім шаром — така сама земля, яку Петро у дитинстві ліпив у руках.

Бабуся, перед тим як вийти, подивилась через ілюмінатор. У ньому — між іншим — відбивалось її власне обличчя, таке, що вона аж не одразу себе впізнала. Сім місяців на кораблі зробили її трохи худішою, трохи загостренішою в підборідді. Але очі — ті самі.

— Той самий тополь.

— Який? — спитала Мар'янка.

— Ось той. Бачиш — нахилений? Він уже п'ятдесят років нахилений. Я з малим Василем тут зустрічалась, коли нам було по сімнадцять.

— Тут?

— Тут. Він мене одного разу пирогом частував — мама йому в дорогу зав'язала, а він мені половину віддав.

— Бабусю.

— Так.

— Це гарно.

— Це — пам'ять.

Зурр з мостика сказав:

— Ми сіли. Атмосфера, тяжіння — все нормальне. Можна виходити.

Усі стояли біля шлюзу. Усі — з тим дивним очікуванням людей, які зараз уперше побачать місце, про яке чули місяцями, але якого ніколи не бачили. Мурчик у Мар'янки на руках уже нюхав повітря крізь щілини шлюзових дверей — щось земне вже проходило до нього, і він почав тихо рохкати, готуючись до чогось, що він ще пам'ятав тілом, хоч розум уже не тримав.

Двері відкрились.

І в корабель — у трюм, у коридор, у сам шлюз — увірвалось повітря Полтавщини.

Тепле. Сонячне. З запахом скошеного сіна — густим, солодким, з нотою перепрілого за три тижні після косовиці. З запахом пилу — тонкого, сухого, кременистого. Сухої пшениці з кількох далеких полів, які ще не обмолотили, де вже зерно спіло на сонці. Десь далеко — паленого листя, хтось з селян спалював сухе в своєму городі — на Полтавщині серпень був часом, коли починали прибирати сади. З якоюсь дрібнотою, якої Зурр не вмів розпізнавати — мабуть, далеким коров'ям, і ще чимось рослинним, що він за ці хвилини не міг розділити. Для його ве'лонського носа це було як вдихнути цілу бібліотеку — сто запахів одночасно, жоден з них не з каталогу.

Бабуся — перша — зробила два кроки вперед. Зупинилась. Стояла. Дивилась.

Полтавське поле. Тополь. Далеко — край села, з білими хатами, з димарями. Між ними — невелика дорога, по якій уже хтось їхав — старий велосипед, скрипучий, з якоюсь тіткою в хустці. По іншій дорозі ішло двоє — у простому одязі — з кошиками. Зупинились, побачивши корабель. Завмерли. Один з кошиків упав на землю. З нього викотилось двоє червоних помідорів.

Бабуся заплющила очі. Відкрила. Повітря заходило в неї — і виходило — інакше, ніж на кораблі. Коротший вдих, довший видих. Тіло впізнавало ритм, до якого воно звикло за сімдесят років у цьому селі.

— Я вдома, — сказала бабуся.

— Так, мамо, — сказала Оксана.

— Я вдома.

* * *

Перші очі.

Двоє з кошиками — як виявилось, тітка Олена з її чоловіком Степаном, які бабусю знали все життя, — стояли на місці хвилин десять. Зурр з мостика бачив їх через бічний ілюмінатор. Не наближались. Просто дивились. У тітки Олени в руках ще тримались частинки землі з упалого кошика — вона автоматично почала їх струшувати, потім забула.

Бабуся пішла до них.

Оксана хотіла — за нею. Бабуся показала рукою — ні. «Я сама. Інакше налякаю».

Вона йшла полем повільно — крок, ще крок. Через десять місяців у корабельному тяжінні її тіло заново відкривало, як іти по справжній землі. Стерня хрустіла під капцями (бабуся в поспіху забула змінити взуття — вийшла в тих самих корабельних домашніх, у яких ходила сім місяців). Нога трохи провалювалась — не як на кораблі, де підлога була рівна. Земля жила, дихала, під нею ще десь була волога, навіть у серпні. Бабуся це відчувала підошвою.

Дійшла. Стала. Тітка Олена побачила обличчя — впізнала.

— Галю?

— Я.

— Це ти?

— Я.

— Звідки?

— Здалека.

— Це — твоє?

Тітка Олена показала на «Чорну комету». Рука у неї тремтіла — але не зі страху, з подиву. Їй було сімдесят один. Вона не виходила з Решетилівки ніколи в житті далі за Полтаву. А тепер перед нею — на її власному полі — стояв космічний корабель, з якого щойно вийшла Галя, яку всі в селі вже сім місяців поминали як загиблу.