Розділ двадцять третій Воз'єднання

Розділ двадцять третій

Воз'єднання

Через три дні після того, як «Чорна комета» в укритому секторі прийняла сигнал з Києва, з самого Києва прийшов другий сигнал — короткий, від Тіні: тіло кремоване, попіл у мене, чекаю човника.

Зурр сам полетів за нею. Без команди. Без супроводу. Маленьким двомісним човником, який Краб тримав у запасі для розвідувальних рейсів. Зурр сказав — «це треба зробити одному».

Бабуся не сперечалась. Тільки дала йому з собою маленький мішечок з полтавською землею — бо знала: на зворотному шляху Тінь буде везти попіл, а попіл повинен на корабель прийти разом із землею, яка б його прийняла. Так у Полтаві ховали — у землю не порожню, а з присипкою з рідного двору.

Зурр узяв мішечок мовчки. Поклав у внутрішню кишеню. Ту саму, де у нього вже лежали — фотографія Ліани з дітьми, переклад Оксани, маленька металева хустка Мар'янчина. Тепер ще й земля.

Кишеня була повна — як ніколи в його житті.

* * *

Зустріч у нейтральному секторі.

Зурр зустрів Тінь у тому ж нейтральному секторі біля Землі, через який вони прилетіли тиждень тому. Семен підвіз її туди — тихо, без розмов. Тінь вийшла з його транспорту з однією валізою.

У валізі — попіл у запечатаній металевій урні. І ще — речі Дока. Халат — той самий, з Києва, двадцять два роки. Книжка з полиці медчастини — стара земна антологія поезії шістдесятих років, з якою Док ніколи не розлучався. Маленька фотографія Насті з косичками. Порожня ампула з-під нейрогена — Тінь чомусь її зберегла, хоч у ній уже нічого не було.

І ще — стопка листів. Запечатаних. Кожен — з іменем.

Зурр відкрив шлюз човника. Тінь зайшла. Поставила валізу на підлогу між їхніми кріслами. Сіла навпроти Зурра.

Він її не обійняв одразу. Вона сама відкривалась — повільно, як завжди. Спочатку — глянула на нього своїм здоровим оком. Потім — кивнула. Потім — дала зрозуміти, що готова до дотику. Зурр поклав їй долоню на плече. Тримав хвилину.

— Сестро.

— Брате.

— Як ти?

— Дочекалась тебе.

— Я бачу.

— Тепер можна.

— Що можна?

— Не тримати більше.

І тоді — тільки тоді — Тінь нарешті дозволила собі. Не плакати голосно. Просто — обличчя їй на секунду пішло, і здорова половина перекосилась так, як вона ніколи не дозволяла їй перекошуватись прилюдно. Шрамова сторона залишилась нерухомою. Це було тіло, яке навіть у горі не вміло горювати симетрично.

Зурр не казав нічого. Він знав — якщо щось скаже, вона закриється. Просто тримав руку на її плечі. Дві хвилини. Три. Поки Тінь сама не випрямилась і не сказала:

— Усе.

— Усе.

— Поїхали додому.

— Поїхали.

Зурр запустив двигуни. Краб через зв'язок дав координати — «Чорна комета» чекала за далекою планетою, шість годин польоту.

Дорогою Тінь спала. Уперше за тиждень — глибоко, без снів. Зурр тримав курс. Один раз — глянув на неї поряд. Її обличчя у сні було спокійне. Шрамова сторона — як завжди. А здорова — нарешті розслабилась.

Доку, — подумав Зурр. — Ти її залишив у добрих руках. Я це бачу. Її тримають твої останні півроку. Це багато.

Дякую тобі.

* * *

«Чорна комета». Шлюз.

Коли човник пристикувався, у шлюзі чекали всі.

Бабуся — у чистій хустці. Оксана з томиком Стуса в руці, навіщо — сама не знала, просто взяла. Мар'янка з Мурчиком на руках — як завжди в важливі моменти. Тарас і Ніна позаду — Ніна повернулась з ними з Олону-9, як обіцяла. Стор і Крак — біля стіни. Пирс — з боку, у тому самому халаті, у якому ходив до медчастини в останні тижні Дока.

Двері шлюзу відкрились. Першою вийшла Тінь — з валізою. За нею — Зурр.

Бабуся зробила крок назустріч. Зупинилась перед Тінню. Подивилась на її обличчя — на здорову половину, яка вже встигла повернутись до своєї звичайної непорушності, на шрамову сторону, яка ніколи не змінювалась.

Бабуся не питала, як Тінь почувається. Питати такі речі — образа. Вона зробила інакше.

— Дочо.

— Мамо.

— Ти його провела.

— Провела.

— Як треба.

— Як треба.

— Тоді — ходи. У тебе шість годин на ногах. Сядь. Я чай.

Тінь дала бабусі валізу. Бабуся прийняла обома руками — з тією повагою, з якою в селах приймають домовини у домі: не швидко, не недбало, з повним відчуттям ваги.

— Усе тут?

— Усе.

— Я приберу. Ти йди.

Тінь пішла за Краком — він мовчки взяв її під лікоть і повів у її каюту. Не в комірчину біля медчастини, як було раніше. У повноцінну каюту біля бабусиної. Команда вирішила це ще вчора — без обговорення. Тіні тепер потрібно бути ближче.