Розділ двадцять другий Вальм

Розділ двадцять другий

Вальм

Станція «Олон-9» виявилась маленькою — і дуже тихою.

Це була одна з тих нейтральних точок, які Міжзоряна Співдружність утримувала в просторі між великими економічними секторами галактики — спеціально для зустрічей, переговорів, обмінів полонених, дипломатичних розв'язань. Не торгова. Не житлова. Просто — місце, де можна сісти й говорити, не боячись, що в стіну ввійде чужа охорона.

Станція мала кільцеву структуру. По периметру — житлові й службові модулі. По центру — велика порожня сфера, через яку проходив штучний денний світло. Зовні — нічого, тільки чорнота й далекі зорі. Архітектори, мабуть, навмисне залишили цю порожнечу — щоб люди, які тут зустрічались для важких розмов, мали куди дивитись, коли ставало нестерпно.

Сьогодні Олон-9 виглядала ще порожніше, ніж зазвичай. Зурр знав чому: Співдружність, отримавши інформацію про зустріч (Зурр сам їх повідомив), очистила сектор сорок чотири й половину сорок третього. У межах кілометра — тільки вони троє з персоналом. Вальм. І, у сусідньому модулі, ще шестеро — журналісти різних рас, які мали спостерігати з відстані. Без камер. Без записів. Тільки очі.

Зурр погодився на свідків після короткого внутрішнього вагання. Спочатку відмовлявся — це здавалось перетворенням приватного на спектакль. Але потім зрозумів: якщо він не вийде з кімнати, нехай хтось інший розкаже, що сталось. Петро спочатку був проти. Зурр сказав:

— Якщо я не виходжу — нехай знають, що сталось.

— Якщо ви не виходите — буду я.

— Так. І ви теж розкажете.

Сектор сорок чотири знаходився на десятій палубі — найвищій. Вони пішли пішки, не ліфтом. Це теж було рішення Зурра — він хотів дати тілу час пройти десять прольотів, щоб у нього у крові був ритм, у м'язах — навантаження, у диханні — глибина. Він знав: розмова з Вальмом потребуватиме повного тіла, не тільки голови.

Коридори станції були вузькі, з низькою стелею. Стіни — світло-сірі, з тонкими лінійками освітлення вздовж кутів між стіною й підлогою. Ніяких прикрас. Ніяких портретів. Жодного логотипу — Співдружність навмисне не маркувала своїх просторів, щоб гості з ворожих корпорацій не відчували приналежності.

Біля кожного перетину коридорів — невелика табличка з номером сектора, без більше нічого. Тиша була повна — тільки далекий гул системи кондиціонування, який тут був глибший, ніж на «Чорній кометі», на одну октаву нижчий. Це Зурр помітив одразу. Тіло на нижчий звук реагує спокійніше.

Тарас з Ніною лишались на човнику з Крабом. У комірі куртки Зурра був тонкий мікрофон — вони чули все, але говорити могли тільки якщо Зурр сам їх покличе словом «Тарасе». Крак — на одному поверсі нижче, у сусідньому секторі, з трьома працівниками Співдружності, готовий зайти за десять хвилин при сигналі.

Усе як домовлено.

* * *

Перед дверима.

Біля дверей кімнати — двоє представників Співдружності.

Високий хельпраймець з планшетом — приблизно за два метри, тонкий, з помітно довгими руками, — і людська жінка з Землі, років п'ятдесяти, з коротким сивуватим волоссям, у нейтральній сірій формі. Вона перевірила документи. Він — біометрику. Обидва кивнули.

— Він уже там, — сказала жінка.

— Сам?

— Сам. З ним нікого. Ми його перевіряли — без зброї.

— Він сидить?

— За столом.

— Скільки часу він уже там?

— Двадцять хвилин.

— Дякую.

Зурр повернувся до Петра. Це був останній момент перед.

— Петре.

— Так.

— Ви — у сусідній кімнаті. Ось двері — праворуч. Через скляну стіну ви все бачите. Якщо я підіймаю праву руку — заходьте. Якщо опускаю — вийдіть.

— Зрозуміло.

— Він мене не вб'є. Я це знаю.

— Я знаю.

— Ну.

— Ну.

Петро зайшов у бічну кімнату. Двері за ним зачинились — лиш не до кінця, як домовлялись. Зурр чув, як Петро з-за дверей коротко зітхнув. Це було ні «полегшення», ні «занепокоєння», а щось третє: «я тут, працюй».

Зурр зробив один крок до головних дверей. Поклав долоню на холодний металевий косяк. Видихнув. Один раз. Тихо.

Ліано. Я зараз заходжу.

Якщо ти мене чуєш — стій поруч. Не за моїм плечем. Стій так, щоб я тебе не побачив, але знав, що ти тут.

Я не для помсти. Я для того, щоб припинити. Ти знаєш.

Я заходжу.

Двері відкрились автоматично. Зурр зайшов.

* * *

Кімната.

Кімната була проста. Прямокутна, приблизно шість на п'ять метрів. Стеля — невисока, рівно три метри. Стіни — світло-сірі, без прикрас.

Великий стіл посередині — прямокутний, з нейтрального матеріалу, що нагадував матове скло, але був теплішим на дотик. Два крісла — по обидва боки. Одне — вже зайняте.