Розділ двадцять перший Київ

Розділ двадцять перший

Київ

Земля з орбіти виглядала так само, як на всіх знімках.

Блакитна, з білими хмарами над континентами. Атлантика — велика. Африка — величезна. І трошки ліворуч — Європа, з тонким зеленавим вузликом посередині, який Док побачив одразу й сказав: «Україна».

Він стояв біля ілюмінатора човника. Тінь — поруч. Зурр і Петро — за спиною, дивились теж. Краб — за пультом.

Україна з орбіти була маленька — вузька зелена смуга між Чорним морем і північним Поліссям. Док пам'ятав її обриси з шкільної географії. Двадцять два роки тому він з нею попрощався без думки про повернення. Тепер вона лежала під ним — як уві сні, де ти бачиш свій старий дім, але знаєш, що вже не належиш до нього.

— Ярославе.

— Так.

— Ми сідаємо.

— Я бачу.

— Готовий?

Док довго мовчав. Дивився, як зеленавий вузлик повільно крутився під ілюмінатором — Земля оберталась, і Україна йшла на схід. Через двадцять секунд її вже не буде видно — вийде за лінію термінатора, у вечірню тінь.

— Я двадцять два роки готувався.

* * *

Орбітальна станція. Перевалка.

Краб посадив човник на маленькій орбітальній станції — приватній, нейтральній, без зовнішніх перевірок. Зурр заплатив за прохід ще тиждень тому через посередників. Тут їх ніхто не питав, хто вони. Тут торгували мовчанням.

Станція сама — стара кільцева конструкція ще тридцятих років, з обшивкою, яку латали стільки разів, що вона нагадувала клаптикову ковдру. Усередині пахло перегрітою електронікою, кавою з порошку й сечею — у когось з працівників, мабуть, була проблема з доступом до санвузла. Це Док відмітив одразу. Запахи в нього в пам'яті були прив'язані до місць — він був лікар, у нього носи завжди працював перш за очі.

На станції на них чекав чоловік — Семен, як він представився, без прізвища. Земля. Київ. Колишній лікар. Зурр його колись виручив з боргу — тепер Семен віддавав. Семен мав провезти Дока і Тінь до клініки «Новий Київ», на власному медичному транспорті, без зайвих документів. На це у нього було посвідчення, що дозволяло перевозити «біопаливо» — тобто пацієнтів у важкому стані. Док, на жаль, потрапляв під цю категорію.

Семен виявився високий, років п'ятдесяти, з рідким волоссям і втомленим обличчям людини, яка двадцять років не висипалась. Очі — добрі, темні. Руки — лікарські, з обточеними нігтями, з невеликою тремтінкою у мізинці лівої — мабуть, перший знак Паркінсона, який він у себе вже впізнав, але не лікував, бо знав, що не вийде.

— Ярослав Петренко?

— Так.

— Семен.

— Дякую, що приймаєш.

— Зурр зробив для мене більше. Не дякуй.

Тінь стояла з валізкою. У ній — медикаменти Дока, його халат (той самий, з Києва, двадцять два роки, з пожовтілим коміром і латочкою на лівому рукаві, де він колись припалив), нейроген-7 у спеціальній холодній коробочці, вкрадений з «Омніса», маленький мішечок-«дорога», який бабуся йому дала, з лляної тканини з вишивкою чорнобривців. І ще — три листи. Один — Насті. Другий — Ірині. Третій — для Тіні, який вона прочитає пізніше.

Зурр повернувся до Дока. Це був момент, до якого вони обидва підходили мовчки півгодини польоту.

— Доку.

— Так.

— Ми тебе ще побачимо.

— Якщо встигнете.

— Якщо встигнемо.

— Якщо ні — я з тобою попрощаюсь зараз.

— Зараз.

Зурр обняв Дока. Це було вперше за всі дев'ять років, що Зурр когось у команді обіймав. Він зазвичай не торкався — він ве'лонянин, у нього інша культура щодо тіл. Ве'лонські обійми були коротші, з меншим тиском, з більшою дистанцією у плечах — якщо обійняти ве'лонянина так, як українець обіймає брата, він би відчув це як майже вторгнення. Але сьогодні Зурр обняв Дока за українським правилом: міцно, з повним торсом, з рукою на потилиці.

Док прийняв. Він був не ве'лонянин. Він був киянин. Ці обійми йому потрібні були останні двадцять років.

— Брате.

— Брате.

— Якщо я не повернусь зі свого боку — я тобі обіцяю одне.

— Що.

— Я з твоєю Настею в наступному житті — за тебе вибачусь.

— Зурре.

— Що.

— Ніяке наступне життя нам не обіцяне.

— То я скажу їй просто — від тебе. Усе, що ти не встигнеш.

— Дякую.

Петро обняв Дока теж. Швидко. Без слів. Двома руками — як обіймає інженер, що звик працювати з тяжкими речами. Док відчув, як у Петра у грудях коротко стиснулось — не від плачу, а від того, що чоловіки роблять, коли не дозволяють собі плакати.

— Ярославе.

— Петре.

— Ти зробиш.