Розділ вісімнадцятий Остання ніч

Розділ вісімнадцятий

Остання ніч

За двадцять годин до операції «Чорна комета» вийшла на сховану орбіту за шостою планетою системи Альфа Центавра.

Це була орбіта, яку Зурр підібрав три тижні тому — за великим, старим астероїдом на ім'я Ракш-87, який по радарах «Омніса» був «природним об'єктом» і не викликав підозр. Астероїд — неправильної форми, близько десяти кілометрів у найбільшому вимірі, сірий, з декількома темними кратерами по боках, без атмосфери, без обертання навколо зірки — він дрейфував тут уже мільйони років. За ним корабель міг сховатись повністю. Інфрачервоне випромінювання реактора — Петро разом з Бірмою, ще живим, колись налаштували систему розсіювання, і вона досі працювала: тепло з реактора виходило не через кормові дюзи, а через тонкі труби по бортах, які розподіляли його рівномірно по великій поверхні. Теплова сигнатура корабля ставала не «космічний апарат», а «слабкий фоновий шум». Для сучасних сканерів «Омніса» — невидимий.

Двадцять годин. Потім — вихід.

Зурр оголосив розпорядок. До вечері — останні приготування, кожен у своїй зоні. Після вечері — загальні збори в їдальні. Потім — до півночі — кожен робить, що йому треба перед ранком. Півночі до четвертої — сон, якщо хочеш. О четвертій — перша кава. О п'ятій — посадка групи в човник. О шостій — старт операції.

Це було двадцять годин.

Тому — найдовший день у житті кожного з них.

* * *

Вечеря.

За великий стіл у їдальні сіли всі. Включно з Крабом, який зазвичай чергував на мостику — Зурр сьогодні зняв його з чергування, хотів, щоб він теж був присутній. Залишився тільки базовий автопілот із попередженням: якщо щось критичне — сирена на мостик і в їдальню.

Страва — борщ. Бабуся варила його цього разу особливо довго — шість годин. Вона казала: «Сьогодні борщ буде повний». Петро не питав, що це значить. Але Оксана розуміла: бабуся вкладала в борщ усе, що могла. Такий він ставав — від терплячої години. Від ваги рук, які двадцять годин не прибирали ніжно чистоти.

Запах, який цей борщ видавав, був інакший за будь-який попередній. Він не бив у ніс одразу — він входив повільно, як старий гість, який знає, що його чекали. У ньому була і капуста, і буряк, і квасоля, і перший помідор з корабельного городу (зірваний ще зеленим і дозрілий за три дні у бабусиному мішечку з яблучним шматочком всередині, бо яблуко дозрівати помічає іншим), і три гриби невідомого корабельного виду, які Крак приніс зі складу — «тохські, їстівні, смак як земні білі». Ще — щось, чого ніхто не міг впізнати. Бабуся не сказала. «Моє».

Борщ з хлібом. Нарізана цибуля з саду — перша, яку зрізали. Свіжа петрушка. Останні запаси полтавського сала (Петро виявився тим, хто його знайшов у якомусь кутку складу — Пирс підсовував довго). Чай.

Усі сіли. Нічого не говорили спочатку. Просто дивилися один на одного — спостерігали, хто сьогодні як. Зурр — на своєму місці, в темно-сірому, що він вдягав на важливі моменти; шрам через ліву щоку у світлі їдальні виглядав сьогодні глибше, ніж вчора. Петро — поруч, у робочій кофті, з рукавами, закатаними до ліктів, бо в реакторному перед вечерею ще щось крутив. Бабуся — зі стороною до плити, як господиня, хоча вечеряла разом з усіма; хустка сьогодні нова — темно-синя з дрібним квітчастим узором, яку вона сама вишила за цей тиждень. Оксана — поруч з нею, тримала її за руку під столом, під скатертиною. Мар'янка — на колінах у Крака сьогодні — бабуся в цей раз не сказала ні слова; у Крака на обличчі був спокій, який на ньому з'являвся тільки коли Мар'янка була поруч. Мурчик — на краю столу, на своїй подушечці (одна з речей, які бабуся привезла з собою з Полтави — маленька клітчаста подушка, на якій Мурчик спав у Полтавській кухні). Тарас з Ніною — за двокісне крило столу, плечима майже торкаючись. Пирс. Тінь — на тому боці, з Ніною. Док, у своєму звичайному халаті, блідий, але присутній; він прийшов з медчастини через силу, Тінь помогла йому дійти. Краб — мовчазний, його тохська постава широкоплеча, голова трохи нахилена вперед; він рідко сидів за спільним столом — йому звично було одному.

Всі — одинадцятеро. І кіт.

— Брати й сестри, — сказав Зурр. — Я не хочу говорити довго.

Усі кивнули.

— Завтра ми йдемо на найважливішу операцію цієї команди за тринадцять років. Ми йдемо в центральну серверну «Омніса». Ми повинні привезти документацію, яка зупинить знищення Зіри-3 і Малого Дніпра. Також — формулу нейрогена для Дока. Також — усе, що дозволить нам після операції тиснути на корпорацію.

— Ми знаємо, — сказав Пирс.

— Я знаю, що знаєте. Я ще раз — щоб ніхто не забув: якщо хтось з нас не повернеться — ми все одно виконуємо завдання.

Тиша.

— Я не хочу втрат. Я не планую втрат. Ми сім разів прорахували план. Але я — як капітан — маю сказати: я не можу гарантувати повернення всіх.

— Зурре, — сказала бабуся. — Не треба.

— Бабо Галю.

— Не сьогодні. Завтра. Сьогодні ми їмо.

— Мамо, — сказала Оксана, — нехай скаже.

— Я скажу коротко. Бо я знаю — ви його не зупините.

Зурр кивнув. Підніс чашку.

— Я хочу, щоб ми зараз — одне одному — щось сказали. Не обов'язково. Але — якщо хочеться.