Розділ сімнадцятий Примирення

Розділ сімнадцятий

Примирення

Оксана прокинулась ще до світанку по корабельному часу — хоча «світанку» на «Чорній кометі» не було, був просто момент, коли лампи в коридорах переходили з нічного сизого у денне тепле світло.

Перед цим переходом — хвилин тридцять темряви. Справжньої, густої, такої, що навіть рука перед обличчям — силует. Корабельна система економила енергію в цей проміжок: вимикала все, крім найслабших аварійних ліхтарів по кутах. Петро якось пояснював Оксані — це запозичено з ве'лонської військової традиції, де екіпаж мав один півгодинний «глухий проміжок» для найглибшого сну, після якого прокидались легше. Оксана за півтора року на кораблі вивчила цей час тілом — прокидалась за кілька хвилин до кінця темряви, коли лампи ще не світились, але повітря вже починало трохи нагріватись, передчуваючи включення.

Вона лежала в темряві. Петро спав. Мар'янка з Мурчиком — теж. Бабуся — вона чула по ритмічному диханню — теж лежала, але вже не спала. Це було її характерне не-спання. Бабуся часто прокидалась за годину до підйому, і цю годину лежала без руху, з відкритими очима, думала.

Оксана за ці тижні могла відрізнити бабусині стани сну тільки по диханню. Глибокий сон — чотири секунди на вдих, чотири на видих, рівно. Легкий сон — коротші, нерівні. А ось «не-сон, думаю» — такий, як зараз — мав окрему якість: вдих тихий, видих трохи довший, з ледь чутним звуком у кінці, коли повітря проходило через носові проходи. Це був звук людини, яка в голові говорить — не сама з собою, а з кимось, кого вже нема.

Оксана цього ранку вирішила не робити вигляд, що спить. Вона повернулась на бік. У темряві видно було силует бабусі — теж на боці, обличчя в напрямку стіни.

— Мамо.

— Так, доню.

— Ви теж не спите.

— Не сплю.

— Довго вже?

— З четвертої.

— Мамо.

— Так.

— Дозвольте я вам поможу сьогодні з городом.

— Допоможи.

— З самого ранку.

— Хочеш — з самого. Я встаю о шостій.

— Я з вами.

— Добре.

Пауза.

— Мамо.

— Так.

— Ви на мене коли-небудь думали?

— Часто.

— Недобре?

Бабуся мовчала трошки. Потім:

— Доню. Спершу — так. Перші два роки.

— Я знала.

— Знала.

— А потім?

— Потім — все менше. А зараз — не думаю. Зараз знаю.

— Що знаєте?

— Що ти моя. Як донька.

Оксана не одразу відповіла. Вона двадцять три роки цих слів від свекрухи не чула. І раптом — у темряві каюти, на піратському кораблі, у чотирьох тижнях від Альфи Центавра — бабуся їй це казала. Буднично. Без пафосу. Як повідомлення про погоду.

У Оксани в горлі одразу з'явився той твердий клубок, який жінки знають з дитинства — коли одночасно хочеться плакати і не можна, і клубок стає перетинкою, яка обидва імпульси стримує. Вона ковтнула — важко, повільно. Клубок трохи зменшився, але не зник. Вона не знала, як далі говорити, але відповіла.

— Мамо.

— Так.

— Я думала — ви мене ніколи не приймете.

— Я тебе спочатку не приймала. Я про це зараз тобі скажу — бо треба, дочо. Коли Петро мене з тобою познайомив — ти мені не сподобалась.

— Я знала.

— Ти була інша. Ти зі мною не звиклим голосом говорила. Я тобі підсувала варення — ти не брала. Я питала, чи будеш борщ — ти казала «я вдома щойно з'їла, дякую». Я думала — моя дитина знайшла собі якусь.... не таку.

— Зрозуміло.

— А потім.

— Що — потім.

— А потім Петро його завів тебе до бабусі в Решетилівку. До моєї мами, твоєї вже теж. Їй було вісімдесят шість. Ти її побачила. Вона тобі нічого не сказала, тільки подивилась. І ти перед нею, у простому платті, з купованої тканини, пів-години стояла й розказувала, про що вчителюєш. І вона мені потім — коли ти вже їхала — сказала: «Галю. Ця дівчина моя. Прийми».

— Я не пам'ятаю цього.

— Ти не знала. Я тобі не казала.

— А потім ще багато років були холодні.

— Так.

— Чому?

— Бо я, дочо, не вмію перемикатись одразу. Моя мама сказала — прийняти. Я — прийняла. Але теплоту треба заслужити. І в мене, і в тебе. Теплоту ми з тобою заслуговували разом. Років з десять.

— Мамо.

— Так.

— Коли ви мене почали приймати?

— Як тільки народився Тарас. Ти мені його подала в руки у пологовому — він щойно скінчив кричати — ти мені сказала: «Мамо. Він ваш теж». Ось тоді я тебе прийняла.