Розділ шістнадцятий Док

Розділ шістнадцятий

Док

Ярослав Петренко — якого на «Чорній кометі» вже дев'ять років звали тільки Доком — прокинувся у своїй каюті о шостій ранку з тим нестерпним відчуттям у грудях, яке він добре знав і яке ненавидів.

Відчуття було старе — йому вже півтора року. Ніби хтось зсередини грудей обережно, не поспішаючи, стискає маленькі нитки. Кожного разу — трохи більше, ніж минулого. Не біль у нормальному сенсі. Не вогонь. Не ніж. Не штурм.

Просто — нитки, які хтось стискає.

Якщо дихати повільно — нитки терпіли. Якщо вдихнути глибоко — починали скорочуватись, і сектор в лівій долі легені відповідав тим знайомим хрипом, який Ярослав уже навчився розпізнавати по звуку. В нормальних людей легені — орган, про який вони не знають. У хворих на рак — легені стають окремим свідомим мешканцем у грудях. Мешканцем, який постійно щось хоче: то тиші, то кашлю, то хрипу. Ярослав за півтора року навчився з ним переговорюватись, як з сусідом зверху.

Ярослав відкрив очі. Подивився в стелю — у себе над ліжком на металі був слід від мокрої плями давніх часів, який він кожного ранку бачив першим. Усі ці роки. Він її не намагався прибирати — знав, що не прибереться, і, може, навіть був вдячний їй за те, що вона кожен ранок нагадує: ти ще тут.

Сьогодні плями не було. Був ще один натяк — слабкий — ніби вона вимилась якась. Це, мабуть, було його уявою. Або корабельна вологість нарешті її зсунула. Або — подумав Ярослав, — це я сьогодні остаточно перестаю її бачити, бо далі дивитись не матиму часу. У нього в голові були декілька останніх тижнів речі, які він «перестає» — бачити, чути, робити. Пляма на стелі — ще одна в цей список.

Ярослав сів. Повільно. У нього в шістдесят один рік уже не було швидких підйомів. Одну ногу — на підлогу. Потім іншу. Потім — секундне очікування, поки серце зреагує. Його серце з хворобою легень йшло в режимі «завжди трошки ззаду» — кожного ранку секунду чи дві потрібні були, щоб воно нагнало темп тіла. Потім — піднявся.

Пішов до раковини. Крок — трьох метрів каюти — він освоїв давно, міг зробити з заплющеними очима. Ноги в нього за останні шість місяців трохи ослабли — коли легені не тягнуть, тіло бере кисень звідки може, і в першу чергу страждають м'язи ніг, бо вони далі від серця. Він це знав як лікар. Він це відчував як пацієнт. Тому крок у нього був тепер трошки повільніший, плечі трошки нижче. Жінка, яка б його не бачила тридцять років, не впізнала б. Але бабуся його теперішнього бачила щодня і не розуміла, який він був колись. Кожна людина на цьому кораблі знала Дока тільки такого. І, може, саме тому він тут був вдома.

Умився холодною водою. Холод одразу вдарив у шкіру обличчя, у лобні пазухи, і хворі легені на це відреагували — завібрували трохи, як завжди з ранку. Він кашлянув — один раз, у долоню, щоб не голосно. У долоні — трошки рожевого. Не кров. Зрідка остання. Ярослав її розглядав кілька секунд: скільки сьогодні, який колір. Світло-рожевий, невеликий мазок. Вчора було гірше. Сьогодні — нормально. За нормальну шкалу смертельно хворого лікаря — нормально.

Подивився на себе в дзеркало. Дзеркало тут було скляне — Ярослав колись виторгував у когось з команди металеве й поставив скло (пояснивши Зурру: «Я повинен бачити себе точно, інакше пацієнтам не довіряю»). Скло — невелике, сантиметрів двадцять п'ять на тридцять, у простій рамі, яку Крак йому зробив з шматка тохського дерева. По лівому краю — маленька подряпина, яку Ярослав залишив собі навмисно, коли поставив у рамку шість років тому: «щоб не забувати, що ідеальне дзеркало — це неправда».

На нього дивився сивий, худий, з великими під очима мішками чоловік. Волосся — ще є, але ніби з сіркою. Обличчя — колись красиве, тепер — стіснене. Очі — ще живі. Ще. Він у себе в очах розпізнав того хлопця-інтерна, з київського медінституту, 2320-і, який тримав у першій зміні скальпеля в руках так, що інструктор казав: «У тебе пальці розумні». Пальці й досі були розумні. Тіло — вже ні.

— Ну, — сказав Ярослав дзеркалу. — Сьогодні.

Дзеркало мовчало.

— Сьогодні я піду до баби Галі.

Дзеркало мовчало, але цього разу не жорстко — а з розумінням. Це був один з тих тихих ранків, коли Ярослав розмовляв з дзеркалом і дзеркало розумілo.

Він узяв свій халат — сірий, старий, колись він цей халат купив у Києві, коли ще була у нього квартира в Позняках і дружина Ірина і дочка Настя. Куплений був на базарі на Лісовому в 2331-му — тоді на Лісовому ще торгували з машин, і була одна кругла баба, Надія, яка спеціалізувалась на халатах з бавовни. Ярослав її пам'ятав: маленька, з трьома золотими зубами, з гарним сміхом. Вона йому сказала тоді: «Це тобі надовго, синку. Цю бавовну ще прадід мій ткав». Вона, звичайно, брехала — це був фабричний халат, не ручна робота. Але Ярослав їй не перечив. Дав гроші і пішов.

Халат був з тонкого бавовняного полотна, тепер уже місцями протертого: на ліктях — тонкі прозорі плями (бо на ліктях він спирався на стіл, коли писав історії хвороб у перші роки), на правому рукаві — маленька дірочка, яку він колись протяг скобою в бойлерній (після того, як він пив, і захотілось йому залізти в бойлерну подивитись «як влаштоване тепло» — це був один з дев'ятнадцяти разів, коли сусід виходив його рятувати). По краях пояса — два вузли, бо пришив його до кишень після того, як на Ісірії пояс обірвало.

В лівій кишені — завжди один і той самий сухий листок євшан-зілля, який йому дала мати ще в 2320-х, коли він на перше літо їхав до Одеси (вона казала: «Синку, це тобі від дому»). Ярослав цей листок за сорок років не замінював. Мама померла тридцять п'ять років тому — від серця, у шістдесят один рік. Тепер Ярославові було стільки, скільки їй було, коли вона пішла. Він, можливо, тому і розумів її тепер краще. Листок за сорок років став майже пил, але шурхотів — тихо — коли кишеню Ярослав торкав. Це шурхотіння було єдиним, що лишилось у нього від матері. Голос її він уже не пам'ятав дослівно — тільки інтонацію, таку довгу, тягнучу, з наголосом на першому складі, бо вона була з-під Лубен.