Непрохані гості

Розділ п'ятнадцятий Станція Вузол-7

Розділ п'ятнадцятий

Станція Вузол-7

Через два дні після Ісірії Зурр покликав до себе на мостик шістьох — Петра, Тараса, Ніну, Крака, Пирса й Тінь.

Бабусю, Оксану й Мар'янку не покликав — не тому, що не хотів їх мати при цьому, а тому, що рішення, яке треба було приймати, стосувалось техніки й ризику, і Зурр цього разу хотів без зайвого обговорення.

На мостику було тихо. Краб сидів на штурманському місці, дивився на екран, де висіла незнайома Петру схема — станції, з виведеними маршрутами підходу, з кілька концентричних кіл.

— Це Вузол-7, — сказав Зурр без передмов. — Стара орбітальна станція в неосвоєному секторі, що був колись прикордонною точкою між кількома секторами торгівлі. Зараз вона — нічия. Офіційно — покинута. Неофіційно — там живе одна людина.

— Хто? — спитав Тарас.

— Колишній секретар Вальма.

Усі повільно подивились один на одного.

— Ви казали, він помер, — сказав Петро.

— Один — помер. Серцевий напад. Офіційно. Я купив у нього запис з засідання.

— А цей?

— Другий. Новіший. Працював у Вальма чотири роки, з 2352 по 2356. Звільнився сам — це рідко буває у «Омніса», зазвичай звільняються тільки «неофіційно».

— Але його не вбили?

— Не знали де. Він утік. На цю станцію. Там і сидить — з того часу. Три роки.

— Ви з ним контактуєте?

— Один раз контактували. Через три посередники. Я для нього купував — через ті самі канали — їжу. Він для мене, в обмін — передавав інформацію, коли мав. Малі дрібниці. Нічого великого.

— А чому великого нема?

— Бо він боїться. Він знає, що в нього є — справжній ключ. Але він його береже. Як своє життя.

— Ключ до чого?

Зурр подивився на Тараса.

— До головного сервера корпорації «Омніс» на Альфі Центавра.

— Ключ?

— Біометричний. Із власного тіла Вальма.

На мостику стало дуже тихо.

— Пояснюю, — продовжив Зурр. — «Омніс» має свою головну серверну — приблизно три поверхи, тридцять три сервери, вся документація про проведені й плановані операції. Доступ — через подвійний біометричний замок. Перший — від самого Вальма. Другий — від його найближчого секретаря. Секретар — це один з двох чоловіків у команді, яким Вальм довіряє особисто: той, хто помер, і цей, який утік. Другий знав, що Вальм тримає його у списку потенційних ліквідованих. Перед втечею — він, я думаю, заздалегідь зняв зі сканера відбитки обох рук. Себе і Вальма. І забрав з собою.

— І зараз...

— І зараз у нього ці два відбитки на маленькому носії. Без яких наша операція неможлива. З якими — можлива. Не легко. Але можлива.

— А сам він...

— А сам він не віддасть нам. Ми не встигнемо його переконати. Він людина, яка три роки боїться всього. Він мене побачить — одразу розрахує, що я — ще один агент «Омніса», який його ловить.

— Тобто...

— Тобто ми його маємо обманути. Без його згоди.

Усі мовчали.

— Зурре, — сказала Ніна. — Що ви кажете — це втручання.

— Так.

— Це насильство.

— Так.

— Над людиною, яка нам не ворог.

— Так.

— І яка вже п'ятнадцять років живе у страху.

— Так.

— І ми в цей страх заходимо — беремо в нього ключ — і йдемо далі?

— Так.

Пауза.

— Ніно, — сказав Зурр. — Я з цим живу вже тиждень. З тих пір, як Тарас знайшов, що Малий Дніпро — скоро. Я розумію — інакше не встигнемо. Але я не збираюсь це робити без вашого дозволу. Кого з вас — команди — я не можу примусити.

— А якщо ми скажемо ні?

— Тоді я шукаю інший шлях. Якого немає. Але я знайду.

— Зурре...

— Ніно. Я не буду без вашої згоди.

Тінь, яка до цього не говорила, раптом сказала:

— Скільки у нього часу ще живе?

— У кого?

— У секретаря.

— Невідомо. Він хворий. Давно. Він мені писав півроку тому — серце.

— А якщо він помре сам?

— Тоді ключ помре з ним. Він його в жилеті носить. Якщо він помре — ми не знатимемо, де жилет.

— Тобто ми або беремо зараз, або ніколи.