Непрохані гості

Розділ чотирнадцятий Ісірія-4

Розділ чотирнадцятий

Ісірія-4

Через чотири дні після бою «Чорна комета» лягла на курс до Ісірії-4.

Корабель ще ніс на собі сліди Червоних голок — знадвору, де Петро з Краком латали обшивку другого трюму чотири доби майже без сну, і всередині, де в коридорах ще пахло гарячою смолою з ремонту. Бабуся ходила по корабелю з якоюсь примиреною, втомленою повагою — як у селах ходять кілька днів після похорону, коли ще все дихає тим, що сталось, але треба готувати їсти й годувати дітей. Бірма й Веста — їх імен ніхто не вимовляв уголос. Тільки Крак на третій день, коли проходив через коридор повз їхню колишню каюту, на секунду зупинився, поклав долоню на стіну, постояв і пішов далі.

Оксана про курс на Ісірію дізналась за сніданком. Зурр оголосив це не з мостика й не формально — а між рядків, коли всі пили ранковий чай:

— Через два дні ми проходимо повз Ісірію-4. Короткий маневр — приблизно півдоби — і далі на Альфу Центавра.

Сказав це таким спокійним, технічним голосом, що ніхто, крім Крака й Краба, не відреагував. Краб коротко глянув на Зурра й повернувся до своєї каші. Крак подивився довше — і нічого не сказав.

Але Оксана, яка сиділа поруч із Зурром і вже три місяці спостерігала його руки на чашках, помітила, як тильна сторона його долоні — на ручці чайної кружки — на одну секунду затиснулась. Сухожилля випнулись. Шкіра побіліла на кісточках. Це тривало менше ніж секунду. Потім рука відпустила.

Вона зрозуміла, що це не просто маневр.

Після сніданку, коли інші розходились по своїх ранкових справах — Тарас у серверну, Петро в реакторну, Мар'янка з Краком у нижній трюм — Оксана не встала. Вона дочекалась, поки на кухні залишились вони з Зурром удвох. Бабуся була за перегородкою — у ніші, де стояла плита, — і там навмисне почала довше мити каструлю. Це теж було чути. Бабуся зрозуміла раніше за всіх.

— Зурре.

— Так.

— Ісірія-4.

— Так.

— Що це?

Зурр повільно поставив чашку. Подивився не на Оксану, а в стіл. Він мав звичку — коли говорив про важливе — не дивитись у людину одразу, а спочатку знайти точку, з якої починалось слово. Сьогодні це був темний кружечок на дереві стола, що залишився від чиєїсь гарячої тарілки давно.

— Це місце, де моя дружина мала провести відпустку з дітьми через два тижні після знищення Ве'ло.

Оксана не одразу зрозуміла. Слова дійшли через секунду — як у фільмі, коли картинка є, а звук іще не наздогнав.

— Зурре...

— Ісірія-4 — мертва планета. Четверта з тих, що знищив «Омніс». За дев'ятнадцять років до Ве'ло. Там колись жило близько двохсот тисяч тір'ану. Колонія. Там був курорт — гарячі джерела, низька гравітація. Ве'лонці їздили туди часто. Ліана любила гарячі джерела. Ми вже купили квитки. Аля і Ніра — у них був повний багаж зібраний. Ліана казала: «ми поїдемо у жовтні, там буде тепло».

— І що?

— І за тиждень до відпустки знищили Ве'ло.

— І з тих пір...

— З тих пір я кожного разу, коли ми поблизу — завертаю.

— Кожного?

— Кожного. Я ніколи не приземлявся. Я пролітав повз. Я дивився з мостика. Бачив планету. Знав, що на ній пусто. І летів далі.

— Скільки разів?

— Сім.

Між ними впала тиша — не порожня, а та, що пов'язана з вагою сказаного. Бабуся за перегородкою ще шумно мила каструлю. Зурр не піднімав очей.

— Зурре.

— Так.

— А цього разу?

Він підняв голову. Вперше за всю розмову подивився на неї. Очі у ве'лонян мали інше структурне розташування — трохи ширше, з більшою райдужною оболонкою, темною — і коли вони зосереджувались, ставали майже чорними. Сьогодні вони були майже чорні.

— Цього разу я подумав, що, можливо, треба нарешті зійти.

— На мертву планету?

— На мертву.

— Самому?

— Я хотів вас з собою.

Оксана не відповіла одразу. Вона повільно поставила свою чашку — поруч з його. Дві чашки тепер стояли рівно — українська синя й сіра ве'лонська, бабусина й Зуррова. Це було випадково, але Оксана це помітила.

— Я з Петром поговорю.

— Я вже говорив.

— Коли?

— Після бою. Я йому сказав, що, якщо ми будемо поруч з Ісірією, я, можливо, попрошу вас зі мною. Він сказав — якщо Оксана хоче, я не проти.

— Він так сказав?

— Дослівно.

— Петре мій.

— Петро ваш.

— Я піду.

— Дякую.

— Не дякуйте ще.

— Чому?