Розділ тринадцятий Червоні голки

Розділ тринадцятий

Червоні голки

Вони прилетіли на п'ятий день після Кхар-Талона. Раніше, ніж Зурр припускав.

«Чорна комета» цього дня йшла на робочий режим — перебувала в порожньому секторі між зорями, без пунктів призначення поблизу, бо Зурр не хотів у найближчі дні входити у жодну системну зону. Вони лягали на зворотний курс до Альфи Центавра — повільно, маневруючи, щоб не бути впізнаними. Шлях мав зайняти тиждень.

У той день усі займались звичайним. Бабуся поливала соняшники в трюмі — у неї там на маленькому прямокутнику штучного ґрунту вже росло чотири рядки: цибуля, часник, петрушка й соняшник, і вона ходила туди двічі на день з лейкою, наповненою теплою водою (бо холодна, казала вона, городу не до смаку). Мар'янка грала з Мурчиком у коридорі — вона навчила його ловити маленький пружний м'ячик, і Мурчик терпляче пояснював їй своїм мурчанням, що він його ловить тільки з ввічливості. Тарас з Ніною в серверній закінчували план «Рерн-Донг» — складне проникнення у прибуткову систему «Омніса». Петро з Краком перевіряли охолодження реактора — планово, як щотижня. Пирс був в їдальні, допомагав Тіні з розкладкою продуктів зі складу.

Зурр — на мостику, з Бірмою і ще одним членом команди, штурманом на ім'я Краб, — вивчав карту маршруту.

Оксана — у каюті Зурра, з Стусом. Вона вже два тижні щовечора приходила туди на двадцять хвилин, і вони читали вголос — то вона йому українською, то він їй своїм ве'лонським. Сьогодні вона була рано — і взяла книжку сама, бо Зурр на мостику. Сіла у ве'лонське крісло, відкрила «Палімпсести» на сторінці сто двадцятій, почала читати вполголоса, для себе.

Перший сигнал прийшов о чотирнадцятій сім по корабельному часу.

* * *

Мостик. Зурр.

— Три цілі, — сказав Бірма, раптом дуже тихо.

Зурр одразу подивився на екран. Три точки на радарі — щойно вистрибнули з гіперсліду. Близько. Дуже близько. У нього всередині щось натиснулось — не страх, а той спеціальний стан зосередженості, який з'являється у капітанів військових кораблів за секунду до команди. Ве'лонська медицина це називала «кил'тан» — стан, коли серце б'ється повільніше за звичайне, а розум — швидше.

— Швидкість?

— Атакувальна.

— Сигнатури?

— Перевіряю.

Краб, штурман-тохс, набрав щось на своїй консолі. Через дві секунди відповів:

— «Червоні голки». Три кораблі. Йдуть на нас.

«Червоні голки» — Зурр знав це ім'я наполовину з чуток, наполовину з того, що сам іноді використовував їх на інших завданнях. Найманці з Альдеборану-12, котрі не брали сторони — ні «Омніса», ні опору. Вони служили тому, хто платив більше. Назва пішла від їхніх кораблів: довгих, тонких, з червоним відблиском на корпусі, з гострим носом, який у старих картинках нагадував голку. Мисливці. Швидкі. Без пощади.

Зурр на секунду заплющив очі. Вдихнув. На вдиху він зрозумів: хтось заплатив за них. Хтось з «Омніса» дізнався про Кхар-Талон і вирішив, що «Чорна комета» вже коштує окремого бюджету.

— Тривога. Бойовий стан.

Бірма натиснув кнопку. По кораблю заговорила сирена — не гучна, рівна, з двома нотами, які піднімались і опускались. Ве'лонська сирена — на відміну від земної — була налаштована так, щоб не пробуджувати паніку. Її частоти були нижчі, але тривалі, і люди, які її чули, мали від неї не жах, а сконцентровану уважність. Тохи колись її критикували за «безпристрасть», але Зурр саме за це її й полюбив. Світло в коридорах одночасно із сиреною змінилось на червонувате.

— Зурре, — сказав Бірма, — у нас є приблизно три хвилини до того, як вони досягнуть дистанції вогню.

— Знаю.

— Що робимо?

— Стоїмо. Маневру не уникнути — летіти нікуди. Бій.

— Співвідношення?

— Три на один.

— Озброєння?

— У них — сильніше. У нас — Петро.

— Що?

— У нас на кораблі інженер, якого ще вчора не було. Бірмо. Пам'ятаєш, як ми з тобою вчора відтягли реактор до ста шести відсотків?

— Пам'ятаю.

— Якщо буде треба, відтягнемо до ста двадцяти.

— Це неможливо.

— Ну так вчора теж було неможливо.

Зурр повернувся до внутрішнього зв'язку. Натиснув кнопку.

— Всім. Бойовий стан. Крак — у зброярню, роздавай озброєння команді. Петро — у реакторний, там Бірма. Ніна — у серверній, захистити наш власний канал. Тарас — з Ніною. Пирс — з Тінню у коридорі D, перекриваєте. Всі інші — по позиціям. Діти й цивільні — у внутрішнє приміщення Д-3, це колишній вантажний відсік. Бабуся з Мар'янкою — туди. Петре — знаєш дорогу?

Зв'язок коротко прохрипів. Петро відповів:

— Знаю. Мар'янка з Оксаною?

— Оксана нехай бабусю й Мар'янку до Д-3 відведе. Ти — реактор.

— Добре.

— Екіпаж. Дві хвилини і п'ятдесят секунд.