Розділ дванадцятий Тарас і Ніна

Розділ дванадцятий

Тарас і Ніна

Тарас працював ночами вже п'ять днів поспіль.

За ці п'ять днів він спав у середньому по чотири години — з третьої до сьомої ранку. Будив його не будильник, а мама — яка щодня заходила в серверну о чверть на сьому і казала «час». Він ішов у каюту, лягав, заплющував очі, прокидався о сьомій, ішов снідати. Мамі не сперечався — бо мама за ці п'ять днів жодного разу не намагалась його зупинити. Вона тільки контролювала, щоб він спав.

Мама була розумна.

Ніна — цього разу в іншому — була не дуже. Вона працювала з ним ночами, хоч бабуся, яка про це дізналась на третій день, попросила її спати нормально. Ніна відмахнулась — і продовжила. У Ніни, Тарас розумів, не було мами, яка б приходила і казала «час». У Ніни була тільки робота й він. Він — тільки Ніна і мама й тато, і він був богато.

Це треба було десь у них у розкладі виправити.

Але поки що — ніч. Третя двадцять дві по корабельному. Серверна гуділа тихо — рівним басом вентиляторів, яких Петро позавчора змастив, і вони перестали скавчати. Серверна — довге приміщення, шість метрів на три, з дванадцятьма шафами-стійками по обох стінах, з температурою двадцять один градус (серверам треба було рівно стільки, не більше й не менше), з тою характерною для серверних легкою вібрацією підлоги, яка йшла від нижніх дисків. У повітрі стояв запах електричного тепла — не поганий, просто специфічний, як буває там, де багато техніки працює роками поряд. Тарас до нього звик за тиждень. Зараз уже не помічав.

Тарас сидів перед трьома моніторами. Ніна — за четвертим, у своєму кутку. Крісло її стояло ближче до його, ніж тиждень тому — не впритул, але близько. Півметра. Тарас це помітив на другий день — воно поступово пересувалось. Не одразу. Приблизно по п'ять сантиметрів щодня. Ніна, мабуть, навіть сама не помічала. Або помічала — і не визнавала.

— Ніно.

— Так.

— Я знайшов.

Ніна підняла голову.

— Що саме?

— Контур. Довкола Малого Дніпра.

— Покажи.

Тарас розвернув один монітор. На ньому була схема — не карта, не інтерфейс, а те, що Ніна називала «тонкий план»: чотиривимірне зображення даних, які циркулюють в корпоративній мережі «Омніса» про одну колонію. Кожен пакет — як світлячок на схемі. Багато пакетів — зірок. А навколо колонії Малого Дніпра — з останніх сорока восьми годин — був ясний, помітний контур. Концентрація особливо маленьких, особливо захищених пакетів. Ніби хтось будує тонке коло з інформації — і коло ущільнюється.

— Це підготовка.

— Так. Але підготовка чого — не «терраформне прискорення», ні.

— А що?

— Щось дрібніше. Точкове.

— Покажи розбивку.

Тарас відкрив другу схему. На ній було видно — конкретніше — напрямки пакетів. Більшість ішла до одного сектору. Ніна подивилась.

— Це — шахта.

— Котра?

— Шахта номер сім. Найглибша. Працюють приблизно тисячу людей — постійно.

— Тисячу.

— Так.

— І?

— Вони планують «нещасний випадок». Тільки у шахті. Не на планеті.

— Чому тисячу?

— Щоб показати, що Малий Дніпро — «небезпечний». Щоб обґрунтувати «евакуацію» пізніше.

— Тисячу.

— Так, Тарасе.

— Це ж просто — чистий геноцид.

— Для них це — тактичний елемент.

Тарас відкинувся в кріслі. Крісло скрипнуло — у нього одна пружина під сидінням з тиждень тому почала скаржитись, і Тарас так і не написав Петру, бо звик. Скрип — був у нього тепер як частина роботи.

— Коли?

— Я не знаю. Але за ритмом трафіку — недовго. Тиждень. Можливо, десять днів.

— Нам треба сказати Зурру.

— Треба.

— І Пирсу?

Ніна мовчала.

— Ніно.

— Я думаю.

— Про що?

— Пирс знає, що його тітка на Малому Дніпрі. Вона в селі, не в шахтах. Але якщо ми йому скажемо — він захоче рятувати не тільки тисячу шахтарів. Він захоче рятувати її конкретно.

— І?

— І він може полізти нам у план.

— Ніно, він має право.

— Не сперечаюсь. Але якщо він знатиме — він не спатиме. І не зможе працювати.

— А якщо не скажемо — і з тіткою щось станеться?

Ніна подивилась на Тараса.

— Тарасе.

— Так.

— Ми з тобою тут — вдвох ухвалюємо рішення, яке стосується його життя.

— Я знаю.