Розділ одинадцятий Базар на Кхар-Талоні

Розділ одинадцятий

Базар на Кхар-Талоні

Тарас уперше побачив справжній галактичний базар зі спостережного вікна човна, коли «Чорна комета» висадила їх за тисячу кілометрів від Кхар-Талону, а далі вони мали дійти невеликим транспортним судном — не викликаючи особливої уваги.

Кхар-Талон був астероїд. Великий — сорок кілометрів у діаметрі, з трохи витягнутою формою, схожою на картоплину, яку бабуся в Полтаві вважала б «з характером» — не зовсім рівна, але і не потворна, з своїми пагорбами. На поверхні — штучні конструкції, освітлені знизу: стіни з нерівного металу, нарощені шарами за кілька століть, доки базар виростав; переходи між доками, які перетинались у повітрі, як мости у старому Львові, але без будь-якої архітектурної ідеї, тільки практичне; і причали — не два й не три, а дев'яносто один, Ніна казала — кораблі всіх форм і розмірів, від маленьких приватних транспортників до старих вантажних двигунів завбільшки з два полтавські будинки, поставлених один на одного.

А ще — вогні. Так багато вогнів, що астероїд здавався маленькою планетою. Жовтих, білих, синіх, червоних. Якщо дивитись довго — ставало ясно, що кожен вогник — вікно, магазин, кафе. Кхар-Талон ніколи не спав, бо не мав власного сонця. Увесь «день» тут був умовний: всередині базару свій ритм — той самий, який торгові люди тримали тисячу років, незалежно від того, звідки вони і куди прямують. П'ять хвилин на годину повної тиші — ритуал, у який навіть злодії не крали. Потім знову гул. Потім знову п'ять хвилин. Так — годинами, день за днем.

— Багато людей, — сказав Тарас.

— Тисяч сорок постійно, — відповіла Ніна, яка сиділа поруч. — Плюс транзитні. Зараз, мабуть, ще двадцять.

— А хто вони все?

— Торговці. Контрабандисти. Ремонтники. Кухарі. Ті, хто робить речі, які ніде, крім таких астероїдів, не зробиш. І ті, хто шукає таких людей, які роблять речі.

— А закон?

— Свій. Жоден зовнішній не заходить.

— А якщо спробує?

— Не спробує.

Тарас подивився на неї. Ніна сьогодні була інакша, ніж на кораблі. Не в робочому одязі — в легкому плащі темно-бордового кольору, який Тарас в неї не бачив ні разу; плащ виглядав як вдягнутий на вихід, а не на бойову роботу, і з розрізом по боку, який дозволяв їй швидко дістати щось зсередини. З двома маленькими ножами на поясі (Тарас їх побачив, коли вона нахилилась). Волосся зібране вище, ніж на кораблі — не в хвіст, а в щось коротке, що підкреслювало її хельпраймську лінію шиї (коротшу за людську, з особливим подовженням сьомого хребця, яке хельпраймці прикривали комірцями). Взуття — м'які чоботи з тонкою підошвою, яка дозволяла бігти без звуку. Вигляд — не піратки, не програмістки. Когось третього — когось, ким вона вміла бути, коли треба.

— Ти тут бувала?

— П'ять разів.

— І?

— Не любила. Але звикла.

Крак, який стояв біля пульта з Зурром, подивився на них:

— Тарасе.

— Так.

— Правила ще раз.

— Перше. Не відокремлюватись від команди, — почав Тарас, — друге. Якщо мама чи тато чи Мар'янка — я за ними першим дивлюсь. Третє. Якщо Ніна дає сигнал — роблю що вона каже. Четверте. На чужі товари не дивитись довго. П'яте. З ніким не торгуватись — торг ведуть Крак і Ніна.

— Добре. Ще одне.

— Що?

— Якщо щось не так — ти не герой. Ти просто йдеш до нас.

— Згода.

Оксана подивилась на Мар'янку.

— Мар'янко.

— Так, мамо.

— Ти з Краком, як домовились. Крок від нього — не робиш.

— Я знаю.

— Подивись на нього.

Мар'янка подивилась на Крака. Крак подивився на неї.

— Ти моя відповідальність сьогодні, раку.

— Я знаю, Кракушо. Я буду слухатись.

— Якщо я кажу «стій» — ти стоїш.

— Стою.

— Якщо я кажу «біжи» — ти біжиш.

— Біжу.

— Ти моя сестра сьогодні. Я тебе не загублю.

— А я тебе, Кракушо.

Крак здивувався, усміхнувся одним кутом рота. Потім повернувся до керування.

— Приземляємось.

* * *

Кхар-Талон на поверхні був так само несподіваний, як на моніторах. Тарас, коли вийшов з човна, одразу зрозумів одну річ: він ніколи в житті не розумів, скільки різних людей існує у Всесвіті.

Бо тут були всі.

Не всі — у сенсі кожної раси галактики. Це було б забагато. Але багато. Тарас за перші п'ять хвилин помітив: двох землян, що йшли з якимись пакетами (їх він впізнав за формою голови, за волоссям — у землянина волосся мало своєрідний спосіб лежати на голові, який Тарас від народження впізнавав за секунду); трьох тохсів, більших за Крака, з більшими татуюваннями (у цих троє — візерунки йшли суцільною сіткою від шиї вниз до рук, без прогалин), але з такими ж шерехатими поглядами навіть в натовпі; одну жінку-хельпраймку, яка говорила з кимось за прилавком — з тими ж короткою шиєю, яку Тарас уже навчився впізнавати по Ніні; двох якихось зелених — з хвостиками, худорлявих, з оком на лобі та парою очей нижче, що постійно озирались; кілька ве'лонців у темному одязі, типовому для їхнього народу.