Розділ десятий Город

Розділ десятий

Город

Через три дні після того, як Оксана читала Стуса Зуррові, бабуся оголосила, що в неї буде город.

Вона оголосила це за сніданком — у спільній їдальні, яка на цьому кораблі за останній тиждень перетворилась з порожнього приміщення з металевими столами на щось схоже на шкільну їдальню в Решетилівці: бабуся поставила на вікно (ілюмінатор) банку з засушеними васильками — привезла з Полтави, лежали в мішечку, який вона десь у валізі «про всяк випадок» тримала. Мар'янка з Пирсом намалювали на стіні крейдою розклад дежурств — бабуся показала, хто варить кашу у понеділок, хто прибирає посуд у вівторок, хто миє плиту в четвер. Крак прибив полицю для спецій — не магнітну, як усе на кораблі, а дерев'яну, з кусочка того самого ве'лонського стовбура, який Зурр беріг у своїй каюті. Зурр коли це побачив — не сказав нічого, тільки кивнув Краку, і Крак зрозумів, що можна. Це все було дрібне. Але на восьмий день після приєднання Коваленків до «Чорної комети», коли весь екіпаж почав збиратись до сніданку без нагадувань, Оксана зрозуміла — це більше не їдальня для ув'язнених з піратами. Це їдальня.

Бабуся сказала:

— Мені потрібен город.

Усі зупинились жувати. Крак з повним ротом гречки. Пирс з ложкою в повітрі. Ніна з чашкою напівпіднятою. Навіть Зурр, який сидів у кінці столу поруч із Петром (тепер Зурр приходив до їдальні щоранку, бабусине розпорядження), поставив виделку. За столом стало тихо, але це було не та тиша, яка перед поганою новиною — а та, яка перед оголошенням, яке не передбачали. Бабусю за два тижні всі вже навчились сприймати серйозно.

— Город? — спитав Крак.

— Город. Грядки. Земля. Насіння — у мене є, з Полтави. Я хочу посадити.

— На кораблі?

— А де ж?

— Бабусю.

— Крак.

— У нас на кораблі нема землі.

— Нема — то знайдемо.

— І нема ящиків.

— Ти мені що, хлопче, пояснюєш, чого нема? Я й сама бачу. Я питаю — де є місце.

Крак помовчав. Потім:

— Трюм нижній. Четвертий. Порожній. Там колись було вантаж, потім — ні. Я там роблю вправи іноді.

— Покажеш?

— Покажу.

— Добре.

Бабуся повернулась до Петра.

— Петре.

— Так, мамо.

— Допоможеш мамі з ящиками? Хоча б кілька. На перший час.

— Звісно.

— Тіне.

Тінь, яка вже тиждень сиділа за одним столом з усіма, хоч у дальньому куті зі своєю чашкою, підняла голову.

— Так, баба Галю.

— Мені потрібна земля. Справжня, не синтетична. У вас на кораблі на складі має бути — для вирощування витаминних рослин у крайніх випадках. Перевір, скільки є, і принесеш.

— Добре.

— Пирс.

— Так, баба Галю.

— Ти городник був?

— У нас на Малому Дніпрі — був. Я в мами городику завжди морквину вирощував. Іноді помідори.

— Помідори?

— Не дуже добре. Лузали.

— Розкажеш. Я навчу.

— Дякую, баба Галю.

Бабуся повернулась до Зурра. Він сидів мовчки, склавши руки на столі.

— Капітане.

— Так.

— Я вас питаю формально — ви не проти?

— Не проти.

— Дякую.

— Баба Галю.

— Так.

— Що ви збираєтесь саджати?

— Дві грядки кропу. Одну цибулі. Одну петрушки. Одну помідорів — літні, полтавські, я їх три роки відбирала на свій город. І, — вона подумала, — дві грядки соняшників.

— Соняшники?

— Так.

— Вони ж не їстівні.

— Соняшники — красу. На красу.

— На кораблі?

— Капітане, — сказала бабуся, — у вас тут п'ятнадцять років не було нічого жовтого.

Зурр довго мовчав. Потім сказав:

— Ви праві.

— Правда?

— Я тільки зараз зрозумів. На цьому кораблі справді нема нічого жовтого. Саджайте соняшники.

— Дякую, капітане.

— Бабусю.

— Так.

— Я б хотів один соняшник вам подивитись. Коли виросте.

— Ви й ще подивитесь. І понюхаєте. І сядете під ним у тінь.

— У них нема тіні.

— У великих — є.

Зурр кивнув. Ніщо більше не сказав. Продовжив їсти.