Розділ дев'ятий Урок літератури

Розділ дев'ятий

Урок літератури

Зурр — чиє повне ве'лонське ім'я було Зуррі'але-нен-Тай, яке він уже п'ятнадцять років ні з ким не ділив, бо ділити його було нема кому, — сидів у своїй каюті, і перед ним лежала відкрита книжка.

Книжка була ве'лонська. Тонка, сантиметрів сто шістдесят на двісті сорок, у темно-зеленій обкладинці з тисненням — срібними літерами, ледь помітними, бо книжку читали часто. Обкладинка тканинна, а не паперова, — ве'лоняни рідко робили книжки в паперових обкладинках, бо тканина з часом набирала запах господаря, і книжка ставала власністю не за записом, а за нюхом. Ця — пахла Ліаною. Легким, сухим, майже нерозрізненим слідом тієї туалетної води, яку вона носила двадцять років; запах за п'ятнадцять років після її смерті майже зник, але Зурр його ще чув. Коли він підносив книжку близько до лиця — на три секунди його грудна клітка знов ставала тим простором, який знав її.

«Листи про тишу» — так би перекладалось на земні мови, якби земні мови вміли перекладати ве'лонське слово «ва'нель», яке означає «тишу, в якій ще чутно тих, хто пішов».

Книжку написала Іллета Ньера-Рев'ял, класична ве'лонська поетка, яка прожила, за земним літочисленням, триста сорок шість років — ве'лоняни жили довше — і написала цю книжку в останні шість років свого життя, коли втратила чоловіка, двох онуків і зір, майже одночасно, за кілька місяців.

Це була книжка, яку Ліана читала щовечора перед сном.

Після Ліани її ніхто не читав.

Зурр перечитував її тричі за п'ятнадцять років. Зараз — учетверте. Відкрив на випадковій сторінці. Прочитав:

«Мовчання — це не порожнеча. Це простір, у якому голос тих, кого немає, може нарешті звучати без нашої заважання».

Ліана, — подумав Зурр, — де ти сьогодні.

Він закрив книжку. Поклав долоню зверху. Потримав хвилину. Потім поставив на полицю.

Каюта у Зурра була невелика — метрів дванадцять квадратних, — але він її влаштував за ве'лонськими правилами: центром кімнати не ліжко, а стіл. Стіл був з того ж темного дерева, що й обкладинка книги (ве'лоняни вірили, що дерево і папір розмовляють між собою, якщо їх з одного саду). На столі — нічого зайвого: книжка, маленька лампа з абажуром з жовтої тканини, чорнильниця зі справжнім чорнилом (Зурр писав тільки від руки — це була не ностальгія, а ве'лонська дисципліна), і маленький плаский камінь, вагою приблизно двісті грамів, з синіми прожилками. Камінь Зурр тримав на столі п'ятнадцять років — колись його знайшов Аля у віці семи років, приніс додому, подарував татові зі словами «це небесний камінь, тату, він мене попросив тебе знайти». Аля помилявся — це був звичайний вулканічний камінь з узбережжя. Але Зурр цього Алі ніколи не сказав.

Одна стіна — полиця з книгами. Здебільшого — ве'лонські, поезія й проза, приблизно сто томів. Між ними — кілька земних, які Зурр зібрав за роки (Ліана обожнювала земну літературу, хоча земні мови вчила повільно, і в неї були книжки-переклади). На іншій стіні — фотографія. На третій — паперова карта зоряної системи з позначками від руки, яку Зурр возив з собою двадцять років — з тих часів, коли вони з Ліаною планували подорожі.

На підлозі — килим, тохський, вузький, темно-червоний, подарунок Крака п'ять років тому. Ве'лонянам чужі килими з тохів подобались — у них була правильна щільність волокна, якої ве'лоняни самі не вміли робити.

На стіні висіла фотографія. Він підвівся, підійшов. Ліана, Аля, Ніра. Жінка обіймала дітей. Сміялись. Знімок був зроблений на терасі їхнього дому на Ве'ло, у їхньому південному саду. На задньому плані — червоне дерево, яке Зурр сам посадив, коли їм було двадцять три роки життя на двох. Фотографія була в простій металевій рамці, тридцять на сорок сантиметрів. Скло — із двома дрібними подряпинами внизу, від тих разів, коли Зурр у перші роки після Ве'ло часто брав рамку в руки і ставив назад з тремтінням.

Він провів пальцем по склу рамки.

Сьогодні, — сказав він мовчки. — Сьогодні я вирішив дещо. Знаєш що? Я вирішив жити далі.

П'ятнадцять років я жив, не живучи. Коваленки — земляни з маленького міста — мені здалось, раптом зрозуміли дещо. Вони сьогодні погодились зі мною йти в те, з чого я виходжу вже п'ятнадцять років. І не тому, що змушені. А тому, що вибрали.

Чесно скажу, Ліано — я не знав, що ще можна вибирати. Я забув.

Нагадали.

Він ще раз подивився на фотографію. Ніра усміхалась у кадрі — з напіввідкритим оком, як вона завжди робила, бо не встигала зосередитись. Аля — серйозний, дорослий, у тринадцять. Ліана — у центрі. Очі спокійні.

— Я не йду від вас. Я йду з вами. Зрозумійте мене.

Нікому не відповідав. Тиша в каюті була абсолютна.

Зурр повернувся до столу.

* * *

О дев'ятій ранку постукав Крак.

— Капітане.

— Заходь.

Крак зайшов. Він у цій каюті був не часто — у них з Зурром було правило, що командування спілкується на містку або в їдальні, а в особистих кімнатах — тільки в особливих випадках. Сьогодні був такий. Крак, увійшовши, зробив той майже непомітний кивок, яким тохси вітають у чужому приватному просторі — не ве'лонський повний уклін, не земне «добрий ранок», а щось посередині: двосантиметровий нахил голови вниз і одночасне опускання очей. Крак цей жест освоїв за роки з Зурром — і тепер робив його автоматично.