Розділ восьмий Обличчя Зіри-3

Розділ восьмий

Обличчя Зіри-3

На десятий день Зурр прислав по Петра.

Не Ніну. Не Крака. Прислав Пирса — мабуть, за принципом найменшого тиску. Пирс постукав уранці о дев'ятій, після сніданку. Постукав ввічливо, як раніше, і сказав:

— Петре.

— Так, Пирсе.

— Капітан просить вас.

— Тільки мене?

— Так.

— Тарас?

— Потім. Спочатку ви.

Петро подивився на Оксану. Оксана сказала:

— Іди.

— А якщо...

— Петре. Іди.

Він пішов.

* * *

Каюта капітана знаходилась у верхньому рівні корабля. Петро до цього там ніколи не був — він взагалі не був у верхньому рівні. Пирс вів його коридорами, які вужчали й ставали акуратнішими. Стіни — більш рівні. Пол — чистий. Навіть освітлення інакше — м'якше, теплішого тону, з того старого жовтавого відтінку, яким горять лампи накалювання, а не LED. Це була та частина корабля, де люди жили, а не виживали.

Ще одна деталь, яку Петро помітив: на верхніх палубах пахло інакше. Унизу — олія, металева пилюка, трохи аміаку від санітарних систем, який ніколи до кінця не очищувався. Тут — тільки старий папір і тонкий слід чогось, що могло б бути або чаєм, або сухими травами, Петро не міг визначити. Це пахло кабінетом. Не піратським кораблем.

Зупинились перед дверима.

— Я вас залишу, — сказав Пирс.

— Добре.

— Петре.

— Так.

— Він нормальний сьогодні.

— Що значить «нормальний»?

— У нього бувають дні, коли з ним складніше. Сьогодні — не такий.

— Ясно.

— Але все одно — думайте, що кажете.

— Ясно.

Пирс кивнув. Пішов. Кроки його віддалились — ледь чутні, як він і в коридорі корабля вмів ходити.

Петро постояв секунду перед дверима. Провів долонею по обличчю — звичний жест перевірки реальності. Реальність стояла на місці. Він постукав.

— Заходьте.

Зайшов.

* * *

Каюта Зурра була не така, як Петро уявляв. Він очікував сталь, зброю, трофеї — щось в стилі «капітан піратів». Натомість каюта нагадувала кабінет старого викладача університету.

Кімната була приблизно шість на чотири метри, з високою, трошки похилою стелею — це була кутова каюта під зовнішнім вигином корабля. На відміну від інших приміщень, які Петро бачив, тут не було металевих панелей на всіх стінах. Одна стіна — ліва від дверей — була обшита старим деревом. Темно-брунатним. Не пластиковою імітацією, а справжнім — Петро цю різницю одразу побачив за тонкими природними дефектами: вузлами, тонкими тріщинами, темнішими прожилками. Звідки ве'лонянин посеред галактики дістав справжнє дерево — Петро не знав.

Уздовж цієї стіни — книжкова шафа, теж дерев'яна, з полицями до стелі. Книжок було багато — сотні. Переважно невеликого формату, з палітурками різних кольорів: зеленими, темно-синіми, коричневими, кілька червоних. Усі — паперові. У 2356 році паперові книжки сприймались приблизно так, як у двадцятому сприймали глиняні таблички — цікаво, але непрактично.

Біля столу — невеликий килимок. Темно-червоний, з геометричним візерунком, який Петро не впізнав (ве'лонський орнамент — ромби, з'єднані тонкими лініями в спіралі). У куті — старий, теж дерев'яний, невеликий шафа для одягу. На ньому — гачок, на якому висів той самий чорний плащ, у якому Зурр приходив на «Андромеду-Люкс». Плащ висів акуратно, без зморшок — Зурр його доглядав.

Один стілець за столом. Два — для гостей. Без великої зброї. Без карт. Без голограм. На столі — паперова книжка, розкрита десь посередині. Ве'лонська. Поруч — невелика порцелянова чашка з залишком чогось темного на дні. Чай. Справжній.

На стіні — одна рамка, старомодна, скляна. Петро зафіксував її одразу, але подивився не довго — йому здавалось це не ввічливо. У ній — фотографія. Стара. Жінка з двома дітьми — хлопчиком років п'ятнадцяти й дівчинкою років восьми. Усі троє засміялись. Жінка обіймала дітей. У дівчинки в руках була квітка — невідома Петру, не земна: з шістьма пелюстками замість п'яти, зі стеблиною занадто тонкою для земних квіток, із жовтуватою серединою, яка, на відстані, здавалась майже прозорою. Ве'лонська.

За ними — вид на якесь місто. Білі будинки з невисокими дахами, довга вулиця, далеко — хмара у пагорбі. На сонці, у затінку дерев, у полудні. Петро зрозумів: цей знімок зроблений у їхньому домі. На вулиці, де вони жили. Звичайний день.

— Сідайте, — сказав Зурр.

Петро сів. Зурр був за своїм столом — у тому ж темно-сірому одязі, який він носив постійно, тільки сьогодні без піджака, у білій сорочці. Рукави підкочені до ліктів. Петро побачив на його руках — в цьому м'якому світлі — дещо, чого раніше не бачив. Під лівим ліктем був старий шрам, довгий, може десять сантиметрів, білуватий, добре заживлений. Ножовий. На правій — три кругленькі слідочки, як від опіків. Зурр побував у багатьох місцях, і більшість з них не були дружніми.