Розділ сьомий Крак і раку

ЧАСТИНА ДРУГА

А МИ ВЖЕ ЗВИКЛИ

Частина друга

А МИ ВЖЕ ЗВИКЛИ

Розділ сьомий

Крак і раку

Крак — чиє справжнє ім'я було Кракатрель Остах'ну, але це ім'я п'ятнадцять років ніхто не промовляв цілим, навіть він сам, — прокинувся о п'ятій сорок ранку по корабельному часу з однією думкою, яка на цьому кораблі раніше з'являлась у нього лише в двох випадках: коли перед важкою операцією, або коли від недоспаної ночі.

Він подумав: у мене справа.

Це була думка, якою починались ранки у дитинстві. Коли в нього були сестри. Коли він був старшим братом, а не зброяром на піратському кораблі. Коли справа могла бути: сплести Лілі косички. Нагодувати Ашу. Дістати з даху м'яч, який Ніра закинула і сама не могла зняти. Прополоти з батьком другий ряд у городі. Справа мала лице — чиєсь конкретне, яке ти бачив щоранку й розумів, що ти сьогодні для цього лиця зробиш.

Потім — коли все зникло — справа стала одна. Помститися. І ранки перестали бути ранками. Стали початками чергового дня помсти. Один з п'яти тисяч чотирьохсот семидесяти, якщо дивитися на календар. Крак уже давно не дивився.

А цього ранку в нього знов була справа.

Її звали Мар'янка.

Вона учора ввечері сказала: «Ти мені плетеш косички щоранку, Кракуша. Ти обіцяв». Він обіцяв. Точніше, не заперечив, а тохс, який не заперечив, — обіцяв. Вона це знала, бо вона з того виду дітей, що розуміють обіцянки краще за дорослих.

Отже, в нього сьогодні справа. Треба встати.

Крак устав. Провів рукою по голеному тімені — звичка, яку ніколи не пам'ятав, що в нього є. Пройшов до умивальника. Холодна вода. Подивився у дзеркало — не металеве, а скляне, в нього в каюті було скляне, чомусь. На нього дивився чорноволосий... ні, лисий. Ще не звик. Тохси не були лисі — це він почав голити голову в рік після Тоху, коли волосся почало само випадати, і він вирішив випередити.

Сорок, — подумав він, — чи тридцять вісім?

Він не пам'ятав точно, скільки йому років. Земний календар не підходив. Тохський — теж уже не діяв, бо Тох більше не існував.

— Не важно, — сказав він собі вголос. — У мене справа.

І пішов.

* * *

Корабель на восьмий день від захоплення «Андромеди-Люкс» працював інакше, ніж до того.

Крак це помічав у дрібницях.

По-перше, було тихіше. Не так, що хтось кричав — команда «Чорної комети» й раніше не кричала. А тихіше в сенсі напруги. Раніше, коли Крак ішов коридором на свою зміну, він відчував: кожен повз нього іде зі зміщеним центром тяжіння — скований, готовий до удару, до команди, до поганої новини. Цього ранку Пирс, який пройшов повз нього з ящиком інструментів у руках, просто сказав «привіт» і пішов далі. І в його кроках — Крак це зафіксував — не було тої зайвої скованості.

По-друге, кухня вже пахла. О п'ятій сорок п'ять ранку. Це значило, що бабуся Галя встала ще раніше — о п'ятій, а може о четвертій сорок п'ять, і вже щось готувала. Крак пройшов повз кухню — двері були прочинені, як вона завжди залишала їх зранку, щоб запах розходився. Усередині вона стояла біля плити, в фартусі з вишивкою. Помішувала щось велике й коричневе в великій каструлі.

Крак зазирнув.

— Доброго ранку, бабусю.

— Доброго, синку. Куди зранку?

— До вашої.

— До якої?

— До Мар'янки.

— А. Косички.

— Так.

— Заходь потім поснідать, як заплетеш. Я кашу варю.

— Яку?

— Гречана. З маслом.

— Гречана.

— Ти що, не їв гречану?

— Ні.

— Ніколи?

— У нас такої не було.

Бабуся обернулась до нього — повністю, з половником у руці.

— Крак.

— Так.

— Ти завтра їси гречану.

— Добре, бабусю.

— Без «добре, бабусю». Запам'ятай: завтра гречана. Біля тебе місце за столом. Моя особисто. Поруч з Петром.

— Добре.

— Скажи Петру, що я так сказала.

— Скажу.

— Іди вже.

Крак усміхнувся. Він посміхався рідко, і навіть коли посміхався, у нього це виходило не так, як в інших, а таким одним кутом губ, як у людини, яка не впевнена, що посмішка дозволена. Але бабусі він усміхався — повільно, тепло, майже дурнувато.

— Йду.

* * *

До каюти Коваленків від кухні — чотири хвилини, якщо йти швидко. Крак ішов повільно. Не тому, що не хотів прийти. А тому, що ці чотири хвилини вранці стали для нього частиною дня — такою невеличкою, як наливання чаю.