Розділ шостий Ми тут застрянемо

Розділ шостий

Ми тут застрянемо

Петро Коваленко прокинувся на третій день на піратському кораблі з чіткою думкою: сьогодні буде щось.

Він не знав, що саме. Але він працював теплоенергетиком двадцять два роки, і в теплоенергетиці є таке правило — якщо котел гуде рівно три дні, а на четвертий змінює тон, значить щось має статись. Не обов'язково погане. Просто — щось. Тон змінюється не просто так.

А цей корабель за останні дванадцять годин тон змінив.

Тіло Петрове за ці три дні звиклось до корабля так, як звикається до чужого ліжка в готелі: не радо, але приймаючи. Спина боліла ввечері й проходила вранці. Ноги вранці — навпаки: трошки одерев'янілі. Голова важка, але не більше, ніж після нічної зміни на ТЕЦ. Шкіра на лобі, на носі, на щоках почала трохи шелушитися — від сухого корабельного повітря, яке не мало природної вологи, а тільки ту, що додавали зволожувачі. Петро з'їдав пальцем маленькі клаптики відшарованої шкіри, не помічаючи.

І ще одне: він уже відрізняв звуки корабля. Раніше — гуділо і гуділо. Тепер — він розрізняв гудіння двигуна (низький, рівний, десь у кормі), гудіння вентиляції (вищий, переривчастий, коли філтри переключаються), гудіння чогось третього (середній тон, з-під підлоги, Петро ще не розумів чого саме, але вже мав теорії). Інженер у ньому прокинувся. Три дні на незнайомому об'єкті — і він уже картографував тіло корабля по звуках.

Почалось зі вчорашнього борщу. Бабуся повернулась з кухні о сьомій вечора, і за нею хвіст потягнувся: спершу Крак зазирнув «тільки ненадовго», потім Пирс — «я пройшов коридором і вирішив». Тінь не приходила, але бабуся сказала, що вона у своїй каюті їсть окремо, «не звикла при людях». Ярослав-Док зайшов пізніше, уже коли Коваленки лягали спати. Посидів п'ять хвилин. Не їв. Просто сидів, слухав, як бабуся говорить. Пішов.

І цієї ночі, вперше за два дні, Петро не чув у замку нічних перевірок. Вони лягли — і ніхто не приходив. Замок не клацав. У коридорі не тупали. Ніби корабель десь усередині вирішив, що цю кімнату можна більше не пильнувати.

Петро не знав, чи це добре.

Він встав, тихо дістав телефон Тараса з підлоги — той залишив його, заснувши — і перевірив час. Шоста двадцять. Як завжди. Організм Петра не знав, що таке космічна невагомість, і будив його в шість двадцять так само, як у Полтаві, де о шостій двадцять уже треба було шукати черевики.

Він пройшов у туалет. Шлях на три кроки. У кімнаті всі ще спали — Оксана на боці, обличчям до стіни, з рукою під щокою; Мар'янка з бабусею на другому ліжку, обидві згорнені клубком, бо нічний холод кораблю трохи посилився, а ковдр було мало. Тарас — на підлозі, з телефоном, який світився по екрану повідомленнями, куди ніхто не міг доставити їх назовні, але які він все одно намагався надсилати.

Умився холодною водою. Вода тут була тільки одна температура — трохи прохолодна, ні гаряча, ні крижана. Петро за три дні звик умиватись у цій температурі, і тепер йому вже здавалось, що тепла вода — це якийсь розкіш. Подивився в металеве дзеркало. Відображення було гірше, ніж учора. Він засмагав за два дні — несподівано, від штучного світла в коридорах «Чорної комети», яке мало в собі щось ультрафіолетове. Шкіра на щоках стала трошки червонішою. Під очима — трошки темнішою.

— Отже, — сказав Петро собі тихо.

— Що «отже»? — спитав з-за дверей голос Оксани, яка, виявляється, теж не спала.

— Нічого. Я сам з собою.

— Розмовляєш з собою в туалеті?

— Двадцять два роки вже.

— Я не знала.

— Я й не хотів, щоб знала.

— Чому?

— Бо я там про важливі речі.

Оксана засміялася за дверима. Петро усміхнувся в дзеркало.

* * *

Сніданок приніс Пирс. Уперше — не Ніна. Це була одна з тих маленьких подій, через які Петро пізніше збирав картину того, як змінюється корабель.

Пирс зайшов з тацею. Він у цьому маленькому просторі раптом здався ще тоншим, ніж на кухні. Сантиметрів сто сімдесят п'ять зросту, худий, з тонкими зап'ястями, яким не пасував його чорний піратський одяг — вигляд був як у підлітка, що наплічник батька вдягнув. У лівому вусі — маленьке срібне кільце, яке, мабуть, колись носила його мати, бо в нього на пальцях теж було кілька тонких срібних перстенів, роботи не корабельної, а з якогось базару — такого, де продають мамині й бабусині речі нові власники.

На таці була не сіра паста. Була каша — справжня, з крупами, з маслом (мабуть, синтетичним, але все ж). Хліб. Чай у пластикових чашках — дивно-жовтий, з пахом чогось степового, трохи схожого на чебрець.

— Доброго ранку, — сказав Пирс.

— Доброго, — сказала Оксана.

— Бабусю, — він повернувся до Галі, — капітан просив передати.

— Що?

— Що він сьогодні прийде поговорити. У обід.

— Сюди?

— Сюди.

— Гаразд. Скажи йому — я буду готова.

— Скажу.

Пирс поставив тацю. Зупинився біля Мар'янки — вона все ще спала, крутнувшись клубком з Мурчиком. Постояв секунду, дивлячись на неї. На обличчі в нього промайнуло щось — не просто симпатія, а туга. Мабуть, згадав свою сестру або молодшого когось, кого залишив на Малому Дніпрі. Петро помітив, що Пирсові руки в цей момент трошки стислись у п'ястуки — не злі, а такі, якими тримаєш когось, хто вже далеко.