Розділ п'ятий Борщ на ворожому кораблі

Розділ п'ятий

Борщ на ворожому кораблі

Галина Коваленко — баба Галя, як її звали в сім'ї, й Галина Прокопівна, як її звали у селі, коли вона ще там жила, — прокинулась о пів на п'яту ранку по корабельному часу через те, що їй треба було.

Туалет був один. Туалет був за три метри. Мурчик спав біля неї, і Мурчик прокидався легко й ображено. Бабуся це все врахувала. Вона підвелася на ліктях, подивилася на Мурчика. Мурчик приоткрив одне око, подивився на неї, вирішив, що її похід у туалет його не стосується, і закрив око.

Добре.

Бабуся встала. Надягла халат — той самий, який привезла у валізі, сірий, стьобаний, теплий, з кишенями. Взула капці. Тихо пройшла до туалету, тихо зробила, що було треба, тихо вийшла.

Зупинилась посередині кімнати. Подивилась на своїх.

Вони спали всі. Петро з Оксаною на одному ліжку — Оксана головою на Петровому плечі, Петро з однією рукою зверху, мов захищав її навіть уві сні. Мар'янка на другому — з Мурчиком знову в ногах, з ручкою, яка лежала якось дивно, майже з-під подушки. Тарас у кутку, у своїй складеній ковдрі, з телефоном біля руки.

Бабуся мовчки подивилася на них усіх. На кожного по черзі. Обличчя її трохи пом'якшало — так, як пом'якшає обличчя будь-якої жінки, коли вона дивиться на сплячу родину і ніхто не бачить, що вона дивиться.

Так, — подумала бабуся. — Сьогодні ми не помремо. Сьогодні ми будемо жити.

Вона пройшла до столу. Сіла. Поклала руки. Задумалась.

* * *

Спогади.

Бабуся Галя народилася в 2283 році в селі Малі Будища на Полтавщині. Коли вона народилася, її прадід ще пам'ятав радянський час, дід — дев'яності, батько — двотисячні, і всі ці покоління по-різному пережили Україну — і всі її любили одним способом: через те, що її тут не обирали, тут жили, тут земля, тут наші.

У юності Галя хотіла вчитися на лікарку. Не стала — бо заміж вийшла рано, в двадцять, за Василя, який працював у полі і в якого були найсиніші очі на все село. Василь помер за три роки до цієї подорожі — від серця, в 79, у своєму ліжку, тримаючи за руку Галю. Останні його слова їй були: «Галю, будь сміливою, як ти завжди». Вона з того часу сміливою й була.

Лікаркою вона так і не стала. Але зілля знала. Лікувала — і свою сім'ю, і сусідів, і скотину. У селі казали: «Якщо хвороба — до Галини йди, вона чи поставить на ноги, чи скаже, що треба сонечко чекати».

Вона була агрономкою в місцевому колгоспі тридцять років. Знала кожну рослину — не з книжки, а руками. Знала, коли садити, коли поливати, коли зрізати. Знала, що помідор любить сонце, а огірок боїться вітру. Знала, що земля — жива, і що з нею треба говорити, а не лізти з лопатою, як у ворога.

На цьому ось чужому кораблі вона почувалася в цілому не зовсім так, як у своєму городі. Але й не зовсім інакше. Бо принципи, вона знала, всюди однакові. Живе тягнеться до живого. Голодний іде туди, де пахне. Навіть пірат.

Особливо пірат.

Бабуся знала, як нагодувати чоловіка, щоб він на тебе подивився по-іншому. Вона дев'яносто разів у житті нагодовувала Василевих товаришів, сусідів, трактористів — з яких один був колись п'яним і після бабусиного борщу протверезів, вибачився й десять років не пив. Вона знала. Борщ — це не їжа. Борщ — це мова.

І якщо з цими людьми не можна розмовляти словами — треба з ними розмовляти борщем.

Вона встала. Пішла до ящика в кутку. Копала в ньому — обережно, щоб не шуміти. Дістала свою валізу — ту, важку, у якій було «своє».

Розщібнула.

Там лежало те, що вона привезла з Полтавщини в космос, бо «хтозна, що в них там». А саме: мішечок солі, дві третини кіло, три банки варення (вишневого, малинового, горіхового), пачка сушених грибів, мішечок насіння — кріп, петрушка, цибуля, помідори, соняшник. Качалка — так, та сама, яку Петро питав, нащо вона в космосі. Ікона святої Варвари в дерев'яній рамці. Пару хусток. Мішечок з лавандою, сушеною м'ятою і материнкою, зав'язаний червоною стрічкою, — від моль і «щоб пахло».

І ще одна річ, якої Петро не бачив, бо Петро не заглядав.

На самому дні валізи, загорнутий у стару льняну наволочку, лежав ніж. Не кухонний. Різницький. З дерев'яним руків'ям, з гострим лезом, з вирізаним сирбриком на рукоятці — «В. К. 1985». Ініціали Василя Коваленка. Він цей ніж сам колись зробив. Сам викував, сам руків'я виточив. Віддав Галі на сорок років, коли вона пожалілася, що їй важко перерізати ребро, коли рубала курку.

Відтоді вона цим ножем робила все, що треба було різати в житті.

Вона погладила наволочку пальцями. Не дістала. Нехай полежить.

Васю, — подумала вона, — ти просив мене бути сміливою. Я сміла.

Закрила валізу. Поставила назад у куток. Повернулася до столу.

* * *

Ніна.

Близько сьомої у двері постукали. Не гепнули, як учора, — саме постукали, як стукають у двері кімнати у вихованому домі. Бабуся зареєструвала цей факт. Запам'ятала. Петро до того часу вже встав, прокинулися всі.