Розділ четвертий Чому ми?

Розділ четвертий

Чому ми?

Оксана Коваленко не спала.

Вона лежала поруч із Петром на вузькому ліжку, в одязі, з головою на згортку, яку вона зробила з його светра, і уважно дивилась у стелю. Стеля була металева. На ній була заклепка, яка чимось нагадувала ґудзик — круглий, з чотирма дірочками, як на старих сорочках. Якщо довго дивитися на одну точку, можна уявити, що ти просто не можеш заснути в гостях у когось, хто погано влаштував своїх гостей. А не те, що ти в трюмі піратського корабля, який кудись летить.

У кімнаті було холодніше, ніж у каюті на «Андромеді». Не дуже — градусів вісімнадцять, може сімнадцять. Але корабельний холод мав особливу якість: він ішов не з повітря, а з металу. Якщо торкнутись стіни долонею — відчуваєш, як холод тече з неї в пальці, через зап'ястя, далі. Оксана це помітила ще з вечора, коли намагалась знайти зручне положення. Зараз її спина лежала за кілька сантиметрів від стінки, і вона відчувала той холод навіть через одяг — як тонку пластинку морозу між тілом і теплом.

Петро дихав поруч рівно й тихо — не як уві сні, а як людина, яка не спить і вдає, що спить, щоб не турбувати тих, хто спить. Оксана вміла розрізняти. За двадцять три роки шлюбу вона вивчила Петрове дихання так, як інші вивчають правопис. Є дихання «сплю». Є дихання «вдаю, що сплю, бо ти хвилюєшся». Є дихання «заснув ображений» — глибоке, розпачливе. Є дихання «нервую, але ховаю». Зараз було останнє.

Вона повернулася — обережно, щоб не зарипіло ліжко. Ліжко було старе, з пружинним матрацом, який при найменшому русі видавав високий жалобний звук. Оксана пересунулась сантиметрів на десять, змінила положення руки під щокою. Петрове плече було тепле. Це тепло зараз — у холодному металі, в чужому кораблі, в чужій ночі — було єдиною річчю, яку вона могла вважати своєю.

Петро розплющив очі одразу, не вдаючи більше.

— Не спиш, — прошепотіла вона.

— Не сплю.

— Я так і знала.

— А ти?

— І я не сплю.

— Ми паразити, — тихо сказав Петро. — Не даємо собі відпочивати.

Оксана ледь усміхнулася в темряву. Темрява була не повною — маленька червонава лампа горіла в кутку над дверима, аварійна, і її світла було досить, щоб бачити одне одного. Мар'янка й бабуся спали разом на другому ліжку, Мурчик між ними, Тарас — у кутку на підлозі, на складеній ковдрі, з телефоном у руках і з телефоном на грудях, який світився періодично — він в уві сні час від часу щось набирав.

Червона лампа над дверима була маленькою — діаметром сантиметрів два, і її світла вистачало тільки на те, щоб окреслити в темряві контури речей. Обличчя у тому світлі мали дивний вигляд — темніші, плоскіші, ніби стерті. Оксана бачила Петра як силует, із м'яким червоним прокресленням по вилиці, через яку проходила тінь від його носа. Він теж, мабуть, бачив її так.

— Петре.

— Так.

— Мені страшно.

Вона сказала це тихо. Так, щоб не чули діти — навіть Тарас, якщо він раптом спав не так глибоко, як виглядав. І одночасно — щоб почув Петро. Щоб сказати це слово — «страшно» — не в середину себе, а назовні. Вона знала: слова, які тримаєш у собі, стають міцнішими. Слова, які ти сказав уголос іншій людині, розділяються навпіл.

Петро не відповів одразу. Він ніколи не відповідав одразу, коли розмова була серйозна. Цю якість Оксана свого часу відкрила, коли їм було по двадцять п'ять і він уперше наразі сказав, що хоче одружитися. Тоді він теж мовчав хвилини три. Вона вже встигла подумати, що він передумав.

— І мені, — сказав він нарешті.

Вони полежали ще.

Петрова рука повільно знайшла її. Не драматично, не з жестом. Просто спокійним рухом, яким він двадцять три роки торкався її в темряві — спочатку пальці, потім долоня, потім утримати. Його пальці були холоднуваті — у нього завжди долоні були прохолодніші за решту тіла, — але коли вони зіткнулися з її пальцями, між ними пройшло тепло. Оксана не могла б сказати точно, чиє це тепло — його, її, чи те, яке вони разом виробили за двадцять три роки спільних ночей.

— Петре.

— Так.

— Мар'янці не скажемо.

— Звичайно.

— І Тарасу теж.

— Він же не дурень.

— Він розумний. Але він ще не знає про страх. Нехай не знає.

Петро кивнув у темряві. Вона відчула цей кивок не очима — плечем. Вона лежала так близько, що їй було видно його тілом, не зором.

— Оксано.

— Так.

— Я не знаю, що робити.

— Я теж.

— Я перший раз у житті — не знаю.

Вона зрозуміла. Петро за двадцять два роки на ТЕЦ навчився одного — завжди знати, що робити. Якщо пішла вода, треба крутнути вентиль тричі вправо. Якщо заискрило, треба виключити рубильник другий зліва. Якщо почалося гудіння, треба перевірити тиск. Завжди є правило, інструкція, вентиль. У нього вся доросла освіта була в знанні «що робити».

А тут не було вентилів.