Розділ другий Перший день у раю

Розділ другий

Перший день у раю

Мар'янка Коваленко стояла біля великого вікна на другій палубі лайнера «Андромеда-Люкс» і плакала.

Плакала вона не від горя. Плакала вона від того, що у вікні були зорі. Справжні справжні. Багато. І один шматок чогось червоного, що бабуся назвала «туманність», хоча Мар'янка точно знала, що це не туман, бо туман — це коли вранці не видно, як сусідська собака Рекс вибігає з-під паркана, а це було щось інше, щось велике, і воно висіло в небі, і Мар'янка раніше про таке лише читала в книжках про зорі, які мама приносила з бібліотеки.

Вікно було велике — метрів десять у довжину, може два з половиною заввишки, — і воно не було звичайним ілюмінатором. Це була панорамна скляна стіна на повну висоту палуби, з тонкими металевими ребрами жорсткості через кожен метр. Подивитись з нього вниз було неможливо — «низу» тут не існувало. Можна було тільки дивитись уперед, у чорноту, в якій висіли ці крапки світла — жовті, сині, червоні, білі.

Мар'янка стояла на самому кінчику носа, впершись лобом у скло. Скло було прохолодне — нижче кімнатної температури, градусів на п'ять. Її подих залишав на ньому маленьку округлу пляму, яка зникала за секунду. Вона видихала і знову, і плямка з'являлась і йшла, з'являлась і йшла — як у потязі, коли везеш тебе бабуся до тітки Марії, і ти дивишся у вікно всю дорогу до Миргорода. Тільки тут за склом були не берези. Були зорі.

До неї підійшов Тарас.

— Ти чого ревеш.

— Я не реву.

— Щоки мокрі.

— То мокрі щоки, а не реву.

— Логіка.

Тарас став поруч. Він був у навушниках, але зняв одну — що в нього було спеціальним жестом, майже церемоніальним, як зняти капелюх у храмі. Мар'янка це розуміла. Вона знала, що коли Тарас знімає одну навушницю, він з тобою говорить. Коли обидві — у тебе серйозні проблеми.

— Дивись, — сказала Мар'янка, — це червоне.

— Туманність Оріона. Її видно лише здалеку.

— А ми де?

— Між Землею і Місяцем. Поки що.

— Це не далеко.

— Від туманності — ні.

Мар'янка це обдумала. У неї була така звичка — обдумувати. Мама казала, що це добре і що вона в маму. Тато казав, що це добре, але нехай не обдумує вголос весь час. Мар'янка обдумала і це, і обдумувала вголос тільки у визначених випадках. Зараз був такий випадок.

— Тарасе.

— Що.

— Якщо туманність далеко, то ми маленькі.

— Ми завжди маленькі.

— Ні, ну справді маленькі.

— Так, Мар'янко. Ми справді маленькі.

Мар'янка кивнула. Це їй сподобалося. Бути маленькою — це не погано, коли ти поруч з туманністю. Вона повернулася й пішла геть від вікна, бо в неї було ще багато справ. Тарас лишився.

Він простояв перед скляною стіною ще хвилин п'ять. Зорі за нею не рухались — корабель летів так повільно відносно власного масштабу простору, що ніякого руху зір не було видно. Тільки раз — далеко праворуч — повільно пройшов штучний супутник, невеликий, з двома жовтими вогнями. Тарас провів його очима, поки він не зник за краєм скла. Відчув у грудях той конкретний тонкий біль, який з'являється, коли дивишся на щось занадто велике для того, щоб помістити у слова. І тоді — тихо, так, щоб Мар'янка не почула з коридору — прошепотів у скло: «Коли я буду в Берліні, я навчусь такі будувати».

* * *

Лайнер «Андромеда-Люкс» був не дуже новий. Це Мар'янка визначила за п'ять хвилин. Вона це визначила за тим, що в коридорі другої палуби на стіні був слід, де раніше висіла картина або дзеркало, і від нього залишилося світле прямокутне місце, яке погано зафарбували. Удома в бабусі в селі, коли переставляли ікону, залишалося таке ж місце. Мар'янка це впізнала і сказала:

— О. Як у бабусі.

Бабуся, яка йшла поруч, теж подивилася на стіну.

— Правда.

— Значить, лайнер старий.

— Лайнер вживаний, дитино. Не старий. Вживаний.

— А різниця?

— Старе — це коли своє. Вживане — це коли до тебе вже хтось був.

Мар'янка обдумала і це. Вона все частіше помічала, що в бабусі в кожному слові захована школа, і цю школу не вчать у звичайній школі, і тому треба слухати бабусю уважно. Мама казала те саме — тільки по-іншому, інтелігентніше. Бабуся говорила коротше й простіше, і в Мар'янки складалося враження, що бабуся говорить правду першою, а мама — правду другою, і обидві правди однакові, тільки на різних мовах.

«Андромеда-Люкс» у п'ятирічних брошурах зображалась як елегантне біле судно з чорним поясом по середині, з довгим плавним носом. У реальності — як і більшість речей, які Мар'янка бачила в житті — корабель виявився менш блискучим, ніж на картинках. Фарба на стінах коридору була перефарбована двічі, і в деяких місцях це було видно — бо другий шар не завжди лягав ідеально на перший, і на стиках кольорів утворювались тонкі лінії, як зморшки на шиї у старих жінок. Килимок у коридорі — синій, з візерунком — у кількох місцях витерся до основи. У ліфті пахло трохи цвіллю від системи вентиляції, яку, мабуть, давно не чистили. Ліфт же був з дзеркалом, і дзеркало теж було не перше — по краях мало тонкі темні смужки від часу.