ЧАСТИНА ПЕРША ПРОСТО ВІДПОЧИНЕМО

ЧАСТИНА ПЕРША

ПРОСТО ВІДПОЧИНЕМО

НЕПРОХАНІ ГОСТІ

пригодницький фантастичний роман

Розділ перший

Та добре, полетимо

«Як добре те, що смерті не боюсь я…»

Василь Стус

Петро Коваленко повернувся з роботи о сьомій сорок три вечора — на три хвилини пізніше, ніж зазвичай, бо на переході біля універмагу двигун тролейбуса вирішив помирати повільно і з гідністю, і двадцять сім полтавчан терпляче чекали, поки він доплющиться. Петро не сердився. За двадцять два роки на ТЕЦ він навчився поважати техніку, яка вмирає: вона робить це чесно, без жалощів до себе, і це більше, ніж можна сказати про більшість людей.

Лютий у Полтаві цього року був довгий — третій тиждень мінусової температури без відлиг. Сніг на тротуарах перетворився на ту тверду, почорнілу кірку, яка в містах робиться після другого лютого місяця, коли її вже не чистять, бо нема куди, а тільки посипають піском. Над універмагом низько висіло небо — сіре, з тонкими смугами вугільного диму від приватних котелень за площею, які палили, хто чим міг. Петро йшов своїм звичним маршрутом: від зупинки повз аптеку (зачинена вже), повз пекарню (там ще світилось, пахло теплим хлібом), через внутрішній двір старої будівлі обласної лікарні (тіні дерев, біла пара з каналізаційних люків), у двір своєї п'ятиповерхівки.

У під'їзді пахло борщем зі сьомої квартири і чиїмись вогкими черевиками з першої. Петро зупинився на третьому поверсі, щоб перевести дух. Одинадцятий поверх без ліфта — це спочатку вирок, потім вправа, а років через п'ять — просто щоденна реальність, як погода. Він і не помічав уже, що задихається. Просто стояв на сходах, поки серце не згадає, що його звуть Петро і йому сорок сім.

На третьому поверсі — під дверима четвертої квартири — стояв дитячий велосипед, прихилений до перил. Петро знав цей велосипед. Він належав хлопчику Артему, якому було років вісім, і Артем регулярно забував його затягувати до квартири, попри постійні скарги сусідів. Петро посміхнувся. Коли йому самому було вісім, він робив те саме — тільки з санчатами.

Перед дверима він на секунду прислухався. У квартирі було тихо. Ненормально тихо.

Петро натиснув кнопку дзвінка — хоч у нього й був ключ, але він дзвонив усе життя, бо Оксана казала, що це «галантно». Коли двадцять три роки тому він уперше прийшов до неї на квартиру з букетом тюльпанів, вона сказала саме це слово — «галантно». З того часу він дзвонив.

Оксана відкрила одразу. Стояла в коридорі в тому своєму светрі — темно-синьому, з кишенями, в яких вона завжди тримала окуляри й ручку. У руках вона тримала аркуш паперу.

— Петре, — сказала вона. — Ти тільки не лякайся.

Петро автоматично почав лякатися.

— Що сталося?

— Нічого поганого. Зовсім навпаки.

— Мамо жива?

— Жива.

— Діти?

— Теж.

— Тоді чого я маю не лякатися?

Оксана простягла аркуш. Петро взяв. Знімав черевики, тримаючи папір в зубах, як пес газету. Читав на ходу, поки йшов до кухні.

На папері був логотип «ПриватКосмос» — жовто-блакитний, з маленькою зіркою замість крапки. Далі — щось про «переможця місячного розіграшу», «двотижневий круїз на лайнері Андромеда-Люкс», «усе включено, базовий тариф, каюта на чотирьох». Унизу — прізвище: «Коваленко Петро Іванович, Полтава, Україна, Земля».

На кухні — як завжди в цей час — пахло борщем і смаженою цибулею. На плиті стояла велика каструля, накрита тарілкою замість кришки (бо крика десь поділась у лютому, і бабуся поставила тарілку, і тарілка так і залишилась там — вже третій рік). На столі — хліб, нарізаний наполовину, сільниця (з відбитим верхнім ріжком), і той жовтий керамічний глечик з петриківським розписом, у якому Оксана тримала вишневий компот з минулого літа. Усе було на своїх місцях. Усе було нормально. І тому аркуш з логотипом «ПриватКосмос» у Петровій руці виглядав особливо чужим — як хтось, хто в бабусину кухню зайшов у чоботях.

Петро перечитав двічі. Сів на табуретку на кухні, поклав папір на стіл, довго на нього дивився. Оксана стояла в дверях і спостерігала.

— Це не жарт?

— Я подзвонила в їхню контору в Києві. Сказали — все справжнє. Ми справді виграли.

— Як?

— Ти ж купував їжу в «АТБ» минулого місяця. Там був розіграш. Ти кинув чек у скриньку.

— Я не пам'ятаю, щоб кидав.

— Мама кинула. Вона сказала — хай хоч десь буде від нас користь.

Петро повільно обернувся. На кухонному годиннику було без п'яти восьма. За вікном сутеніло — лютий, довгі тіні, сніг на підвіконні. Петро раптом відчув, що він сидить не в своїй кухні, а в чужій, трохи схожій.

— Оксано.

— Так, Петре.

— Ми летимо в космос?

— Виходить, що так.

— А де діти?