Непрохані.

– Так, – відповів я, – я тут. Просто не чекав тебе почути. Це справді ти? Ґері Фішер?

Чоловік на тому кінці засміявся:

– Мене дійсно звати Ґері Фішер. Я не став би про таке брехати.

– Це було б дивно, – погодився я. Замість його номера на дисплеї були знаки питання. – Де ти взяв мій номер?

– Від знайомого в Лос-Анджелесі. Я пробував дзвонити вчора ввечері.

І справді було кілька пропущених дзвінків з невідомого номера.

– Пригадую, так. Ти не лишив повідомлення.

– Я подумав, що якось дико таким чином поновлювати знайомство через двадцять з гаком років.

– Трохи є,– погодився я. І гадки не мав, про що можна говорити з Фішером – хіба що про зустріч однокласників, але навряд чи він телефонував заради цього. – Чим можу тобі допомогти, Ґері?

– Можливо, це я можу допомогти тобі. Чи ми допоможемо один одному. Слухай, де саме ти зараз живеш? Я в Сієтлі проїздом, хотів би зустрітися, поговорити про старі добрі часи.

– Містечко називається Бірч-Кросинг. Десь півтори години їзди від моря вглиб суходолу. Але моя дружина забрала машину.

Емі стверджувала, що як зібрати в одній кімнаті компанію заскнілих соціофобів, вони оберуть мене за ватажка. Думаю, так і є. З часу публікації моєї книжки кілька персонажів з минулого вийшли зі мною на зв’язок, але таких стародавніх знайомих, як Фішер, серед них не було. Правду кажучи, я не відповідав на всі ті електронні листи, переслані видавцем. Так, ми з вами колись були знайомі, але тепер що вам потрібно, люди?

– Мені треба вбити цілий день, – наполягав Фішер. – У мене тут відмінилося кілька зустрічей.

– Ти маєш до мене якусь нетелефонну розмову?

– Телефоном буде надто довго. Серйозно, Джеку, ти зробиш мені послугу. Я в цьому готелі з глузду з’їду, а якщо знову піду гуляти по Пайк-Плейс-маркету, то боюся купити на тому ринку якийсь мотлох, який мені зовсім не треба.

Я поміркував. Цікавість поєдналася з небажанням працювати, та ще й ім’я Ґері Фішера – дивна річ – викликало незрозуміле хвилювання.

– Добре, гаразд, – здався я. – Приїжджай.

Він приїхав по другій. Нічого корисного я за той час не зробив. Дзвонив Емі з черговим «як ся маєш», але ввімкнувся автовідповідач. Я був на кухні й ліниво міркував про обід, коли почув, як під’їхала машина.

Піднявшись блискучими дерев’яними сходами, що вели до вхідних дверей, я побачив чорний «лексус» на тому місці, де зазвичай зупинявся наш з Емі бездоріжник (зараз машина разом з дружиною була в Сієтлі). Дверцята відчинилися, й показався чоловік віком під сорок років. Гравій на доріжці захрумтів під його черевиками.

– Джеку Вейлене! – привітався він. З його рота вихоплювалася пара. – Ти став такий дорослий, аж дивно.

– Сам не знаю, як воно вийшло, – відказав я. – Щомога хотів цього уникнути.

Я зварив кави, і ми сіли пити її у вітальні. Він оглянув приміщення, задивився на лісовий краєвид за великим, на всю стіну вікном. Обернувся до мене.

– То що, і досі добре кидаєш списа?

– Не знаю, – відповів я. – Останнім часом нічим таким не займався.

– Дарма. Спорт окрилює. Я, наприклад, щотижня тренуюся.

Він широко всміхнувся і на якусь мить став викапаний Фішер зі шкільних часів, тільки вдягнений краще. Ґері простяг мені руку понад столиком, і я її потиснув.

– Ти добре зберігся, Джеку.

– Ти теж.

Тут я не збрехав. Про життєві сили людини можна судити з того, як вона сідає. Здорова людина сидить упевнено, немає відчуття, ніби для неї сісти – це полегшення. Це просто один зі станів, у яких її тілу зручно. Ґері видавався доглянутим і підтягнутим. Він мав добру стрижку, волосся без сивини, шкіру, яка буває в людей, які знаходять у собі сили не палити і провадити здорове життя. Він був схожий на канонічного сенатора середніх років, з тих, що одного дня мають шанси потрапити на пост віце-президента, й очі мав яскраві й блакитні. Лише в одному я вигравав у нього – я мав менше зморщок навколо очей і рота, і це було навіть якось неправильно.