Непрочитані рядки кохання

Він був ще зовсім юним хлопцем, повним амбіцій та планів на майбутнє, коли, одного літнього вечора, заснувши під шелест старих каштанів, вперше побачив уві сні дівчину з обличчям, у якому поєднувалося щось неземне й ніжне водночас… Прекрасні риси незнайомки можна було порівняти з зоряною тишею, у якій народжувалась музика.

Відтоді образ таємничої незнайомки оселився в юнакові, супроводжуючи кожен крок, кожну спробу кохати, бо він невпинно шукав її в усіх жінках, яких зустрічав, і щоразу залишався сам із відчуттям, ніби справжня його Муза існує лише у снах.

Минали роки, чоловік писав оповідання та романи, намагаючись через вигаданих героїнь виловити з туману оте давнє видіння, і сам дивувався, наскільки однаковими виходили їхні очі, губи, рухи, немов хтось інший водив його рукою, вимальовуючи один і той самий образ. Проте, навіть ці вигадані жінки були лише відлунням справжньої Її…

Одного осіннього дня Письменник випадково зайшов до картинної галереї, шукаючи душевної розради та притулку від холодного дощу.  Ковзаючи поглядом по різноманітним полотнам, розгублено ходив напівпорожніми коридорами доти, доки не натрапив на портрет дівчини, котра, здавалося, щойно з'явилась з глибин пам’яті та снів і дивилась з полотна так, наче знала всі його потаємні думки. Світле волосся струменіло по блідій шкірі намальованої незнайомки, в очах палахкотіли зорі всіх існуючих галактик, а ніжні вуста ніби вимовляли щось незбагненне, призначене лише Йому.

«Вона так схожа на ельфійку своєю неземною красою і тендітністю…» — вирвалося у чоловіка пошепки, і серце затремтіло. Того ж вечора він написав художниці листа, не стримуючись, немов боявся втратити єдину можливість віднайти найцінніше. Схвильовано розповідав у рядках про те, що шукав її усе життя, що у кожній героїні власних оповідань бачив лише її загадкові темні очі та світле волосся…

А художниця, отримавши палкого листа від незнайомця, відповіла коротко, але так, що тінь таємниці, яка поєднала двох, здалася ще глибшою: «Чому Ви так думаєте, пане?»

«Ви питаєте: чому я так думаю? Бо у кожному Вашому полотні відчувається подих живої душі, яка знає більше, ніж може сказати; у них стільки краси й глибини водночас! Ці емоції не можуть бути вигаданими, вони мусили бути пережитими. Я впізнаю у цих рисах ту саму дівчину, яка колись прийшла до мене уві сні… і з того часу я більше нікого не зміг полюбити, бо кожна інша була лише тінню справжньої Її».

«Ви приписуєте мені надто багато, загадковий незнайомцю. Героїні моїх портретів народжуються самі собою, інколи я й сама не знаю, звідки приходять їхні історії. Але скажіть… як могла дівчина зі снів залишити такий слід у Вашому житті?»

«Бо сни іноді реальніші за дійсність, моя мила Муза! Я йшов назустріч кожному дню з відчуттям, що десь у натовпі Ви маєте з’явитися  з тією самою загадковою зоряною глибиною в очах, яку я бачив у маренні. І коли побачив Ваш портрет у галереї, то зрозумів, що це не випадковість, в знак. Ви існуєте — і Ви завжди були моїм призначенням!»

«Ви пишете так, ніби знаєте мене краще, ніж я сама, загадковий незнайомцю... Проте, можливо, насправді Ви шукали не мене, а щось інше, що сховане у Вас самих?»

Рядок за рядком зближували чоловіка та жінку, дозволяючи глибше пізнати один одного та огортаючи душі тонкою пряжею доленосного зв'язку…

«Я обіцяю Вам корабель кохання, який вирушить у далеку подорож, де будемо лише ми удвох, серед хвиль і тиші, де кожна зоря стане для нас вогником на небі, а кожна книга з пригодами — вітрилом, яке наповнюватиме наш шлях. Бо я вірю: кохання мусить мати свій корабель, інакше воно так і залишиться прив’язаним до берега!»

«Ви будуєте такі світи, що в них хочеться вірити... Але я ще не готова вирушати на цей корабель. Мабуть, мушу навчитися плавати сама, перш ніж ступити на палубу, де поруч стоятиме інший…»

Слова кохання мають силу розтопити навіть саму міцну кригу… Два серця таки зустрілися і все сталося так, як мріяв Письменник: обійми, які нагадували безпечну гавань після довгої бурі, слова, якими не потрібно було ділитися зі світом, бо вони належали лише двом. І здавалося, ось воно — здійснення мрії: корабель кохання підняв вітрила і хвилі слухняно несли його уперед!

Але саме тоді, коли Письменник почав вірити, що більше ніякі сни не потрібні, бо кохана тут, поруч, жива й тепла, вона раптово завагалась… Світ манив амбіціями, дражнив спокусами… В очах Музи щось згасло, немов вогник ліхтаря перед світанком, і одного ранку Письменник прокинувся сам. Жодного листа, жодного слова йому не залишили на втіху. Навколо панувала лише тиша, яка поглинула всі його думки.

Письменник шукав зустрічі з коханою Музою відчайдушно та довго: в галереях, у натовпі міст, у власних снах, де знову кликав її по імені, проте все марно… Художниця уникала його. І чим довше тривав цей пошук, тим більше здавалось Письменнику, що вона була не жінкою з плоті й крові, а все ж таки видінням, подарованим йому, щоб навчити тужити й писати…

Відтоді  дні стали схожими на блукання без карти. Чоловік ходив у галереї, роздивляючись обличчя на портретах, сподіваючись хоч раз упіймати погляд, який колись змусив його тремтіти. Він розгортав різні книжки, немов шукаючи приховані літери, які могли скластися в її ім’я. Перечитував власні давні рукописи, і кожне слово нагадувало про неї — так, ніби Муза справді писала через нього, залишаючи сліди, яких сам він тоді не помічав.

У снах Письменник бачив кохану частіше, ніж у реальному житті. То вона стояла на березі, куди ніколи не пристав його корабель; то зникала за дверима, які зачинялися перед ним, варто було лише простягнути руку. І завжди мовчала. Від цього мовчання він прокидався з відчуттям, що повинен знову йти, знову шукати, бо десь вона чекає якихось його особливих слів.

Згодом чоловіку почало здаватися, що сама реальність випробовує його. У випадкових зустрічах він бачив обриси її постаті, у віддзеркаленні вітрин — ледь вловимий рух знайомого світлого волосся, у вечірньому вітрі — шепіт, який неможливо було розібрати, але який змушував серце болісно стискатися.