Розділ 6 (3)

- Ти ще зможеш оцінити всю глибину його шляхетності. Я чекаю тебе наступного вікенду у своєму маєтку. Не хвилюйся, ти будеш під моїм особистим захистом. Ніхто не посміє навіть наблизитись до тебе без мого дозволу… – Силует Марти в останніх промінях сонця відкидав сіру тінь на старі панелі. З незрозумілої причини вона нетипово ворухнулася, хоча господиня сиділа нерухомо. - …Що скажеш?

– Що? Про що?

– Про моє запрошення на наступні вихідні. Можеш прийти сама, або взяти з собою компаньйонку чи сестру. Їй буде корисно познайомитись із людьми з вищого суспільства. Адже колись вона стане також однією з учасниць Шлюбного сезону.

- Я не впевнена…

Тінь Марти Кнауф знову колихнулася, і з безформної плями вималювалася величезна змія. Саме вона напала на Еліота у кареті! Гострі кліки монстра націлилися на гостю.

- Я не прийму відмови, - м'яко промовила білявка.

Не можна щоб монстр напав на знамениту вампіршу в моєму будинку!

- Я згодна! – випалила, як на духу, підскочила до жінки, піднімаючи її з місця і випроважуючи з кімнати. – Я обов'язково до вас навідаюсь наступного вихідного дня. А зараз змушена з вами попрощатися. Дуже втомилася після дороги. Дякую за візит.

Мало не стусанами виштовхала її за двері, скоса дивлячись на тінь на стіні. Благо змія не стала переслідувати Марту, і шмигнула в куток під штору.

Я простежила, щоб вампірша спокійно дійшла до екіпажу, і лише потім повернулася до вітальні. Встала в центрі кімнати, вдивляючись туди, де сховалась рептилія.

- Не знаю що ти, але якщо ти зараз же не з’явишся, я за себе не ручаюся! – Перші миті нічого не відбулося. Змія намагалася переконати, що її тут нема. Ось тільки я не настільки дурна, щоб повірити двічі у випадковий збіг обставин. - Я все ще чекаю!

Тінь у кутку колихнулася і чорною плямою звалилося на стіл прямо перед моїм носом. Від несподіванки я відскочила назад. Безформна пляма плавно перетекла у чорну гладкошерсту кішку, яка сіла на задні лапи обігнувши своє тіло хвостом.

– Що за чортівня?

Кішка не відповіла мені, але питання зрозуміла. Її погляд кинувся за мою спину. І я не встигла збагнути, яку помилку зробила.

– Це морф! - заверещала Дороті, забігаючи в кімнату і згрібаючи в оберемок бідну тварину.

- Дороті, кинь його. Воно небезпечне.

- Дурниці. Морфи дуже добрі до людей, - вона притискала її до себе з такою силою, що мені стало шкода нещасне створіння.

Потім посадила морфа на коліна і почала гладити. Від подібних ніжностей кішка голосно замурчала.

- Звідки ти знаєш про них?

Між брів сестри з'явився залом, що не віщує нічого доброго.

– Бібі – подружка зі школи розповіла. Її мати працює кухаркою у сім'ї лютововків. І в їхній сім'ї є морфи. Вони дуже милі та грайливі, але у разі небезпеки стають на захист членів сім'ї. Бібі каже, що морфи її господарів постійно роблять набіги на комору. У її мати через це постійно проблеми.

– Морфи живуть лише у родинах лютоволків? - здогадалася я.

– Тільки в тих, хто народився звіром, та й то не в усіх.

- Твоя Бібі знає занадто багато для звичайної людини.

– Як є. – вона схилилась до кішки. – Я назву тебе Цяточка.

– В неї нема цяточок. Вона чорна. І з чого ті вирішила, що це дівчинка.

– Ти що не чула мене. Вона – морф. Правда, Цяточка?

Кішка нявкнула. И на її грудині з’явилась маленька біла цяточка. На що сестра заверещала від задоволення.