Розділ 5

***

Одинадцять років тому

Дівчинка в ошатній сукні вправно орудувала невеликою лопаткою, яку позичила з арсеналу садівника. Місце розкопок теж було вибрано недарма. Меггі підібрала західну частину паркану біля куща ожини, щоб ніхто не дізнався про її злочин.

— Ненавиджу ці пуанти. Ненавиджу цей балет. Ненавиджу пані Жозефіну, — монотонно бубоніла дитина, витираючи вологу зі щік.

Сльози змішалися з брудом, а її ніс розпухнув і набув червоного відтінку. Але, незважаючи на це, дівчинка не зупинялася і продовжувала рити. Коли ямка стала досить глибокою, Меггі кинула на дно головний предмет своєї ненависті — білі пуанти.

Маленький дитячий розум вирішив, що якщо не буде спеціальних туфель, то її більше не змушуватимуть займатися ненависними танцями.

На обличчі Меггі засяяла переможна посмішка, коли перший бруд упав на дорогу атласну тканину.

— Що ти робиш? — пролунав дзвінкий дитячий голос.

Меггі випустила з рук лопатку і піднялася на ноги. Поруч із нею стояв син конюха, ім’я якого вона не пам’ятала. Зате в пам’яті залишився чіткий образ хлопчака зі звіриними очима. Тому вона всіляко намагалася оминати його. Навіть перестала відвідувати свою поні Цукерку, аби не з’являтися біля стайні.

— Нічого, — випалила.

Хлопчик був старший і на дві голови вищий. Він ступив уперед і заглянув на дно.

— Ти їх украла?

— Ні! Вони мої. Як ти таке міг подумати? — обурилась.

— Отже, хотіла їх сховати?

— Угу, — прогугнявила дівчинка.

— У мене є краща ідея. Твої капці…

— …це пуанти.

— Не має різниці. Так ось, твої капці можна сховати так, що їх ніхто не знайде. Ніколи! Я знаю таємне місце.

В очах Меггі засяяло полум’я цікавості.

— Секретне?

— Так. Після опівночі світло місяця падає так, що можна легко розгледити таємну доріжку, що веде до болота у північній частині угідь. Кажуть, ці води прокляті, і що в них потрапляє, більше ніколи не повертається. Якщо хочеш, я можу тебе провести туди.

— Після опівночі? — насторожилася.

— Якщо ти боїшся, то можеш продовжувати закопувати свій скарб. Дорослі швидко зрозуміють, куди поділися твої пуанти. І на тебе чекає знатний прочухан… Чи, може, ти боїшся?

— Не боюся! Я прийду, ось побачиш!

— Дочекайся, доки годинник у головному холі проб’є дванадцять і через чорний хід виходь до стайні. Я зроблю так, щоб двері залишилися не зачинені.

— Добре… А ти точно нікому не розкажеш?

Хлопчик лукаво посміхнувся.

— Навіщо мені це? Я ж твій друг.

П’ятий розділ

— Я хочу подробиць! — пролунало над вухом, і я здригнулася, побачивши на подушці задоволене обличчя Дороті.

— Дай поспати, — пробурчала і перекинулася на інший бік, ховаючись з головою під ковдрою.

— Ні. Я чекала твоєї розповіді весь вечір. Мені ж цікаво, як ти гостювала у герцога, — вона відкинула з моєї голови кут покривала, проганяючи останні залишки сну.

— Все було чудово. Жінки були у сукнях, чоловіки у сюртуках. Грав оркестр. І я швидко пішла додому.

— І все? А кавалери? Ти з кимось танцювала?

У пам’яті промайнули спогади про Патріка та напад Еліота. Сестрі явно не варто про це знати.

— Ні. Я привіталася, познайомилася з однією дебютанткою та пішла. Все.

— Ти щось не домовляєш, — не вгамовувалась вона.

— Не було нічого, Дороті. І не могло бути. Для цього світу ми чужі. Ми вороги! — роздратовано вигукнула. Мені відразу стало ніяково за свої емоції. Не можна було зриватися на сестру, але давалося взнаки пережите після вчорашнього вечора. — Дороті, вибач, я не хотіла…

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася маман. На ній була все та ж сукня, але вигляд був трохи схвильований.

— Меггі, люба. До тебе прийшов якийсь джентльмен. Він каже, що у вас погоджений спільний час на цей вікенд. Дуже приємний чоловік. Він має титул?

Мене немов шпурнули в крижану ополонку.

Тільки не він!