Розділ 2

Другий розділ

Виснажена, я зайшла до гримерки, зачинила двері на замок і притулилася спиною до дерев’яного полотна. Третя вистава за один тиждень, але не це стомлювало.

Я зняла маску та розв’язала стрічки на пуантах. Опустилася на повну стопу, і навіть дихати полегшало.

— Жожо, що робити з квітами, які передали? — пролунав з-за дверей Майка голос.

— Віддай дівчатам із трупи. У мене на них почалася раптова алергія.

— Добре.

Бути кимось іншим виявилося ще тим випробуванням. Жожо нездужає, і я її підміняю на сцені. Але приховувати її відсутність стає складніше з кожним днем. Вже по трупі поповзли чутки. Якщо про це дізнаються газетяри, то буде величезний скандал.

— Не знав, що в тебе алергія на квіти, — пролунав поряд незнайомий чоловічий голос.

Біля вікна стояв чоловік із нахабним виглядом. Високий, у дорогому костюмі, але навряд чи він займався канцелярською роботою. Кожна виточка підкреслювала сильне і міцне чоловіче тіло.

Темне волосся було коротко острижене і обрамляло гарне обличчя з виразними зеленими очима. Під вагою його погляду я почувала себе тендітною та беззахисною.

— Хто ви і як сюди потрапили?

— Для мене всі двері відчинені. — Він підійшов ближче, взяв мою руку і поцілував тильну сторону долоні. — Ніл Найтлі. Давно хотів познайомитися з вами.

— Ви мене переплутали, я не прима, а її помічниця. Жожо прийде з хвилини на хвилину.

— Я знаю, хто ви, Меган.

Погляд мимо волі зачепився за його руку, на якій красувався масивний перстень з чорним каменем.

Той самий перстень! Мерзотник із контрактом!

Я насупила брови, що не пройшло повз його чіпких очей.

— Я, здається, теж зрозуміла... Чим можу бути корисною, пане Найтлі?

І, ігноруючи норми пристойності, пройшла повз нього і сіла на стілець навпроти туалетного столика, знімаючи прикрасу з пір’я з голови.

— Хочу запросити висхідну зірку балету на вечерю.

— Я не вечеряю. Професія зобов’язує підтримувати фігурі, — відповіла сухо.

— Дуже шкода. А я послухав би, як графиня, від якої відмовилося все вище суспільство, знаходить себе в новому амплуа. І читачі Вермініської преси із задоволенням дізналися б про це.

Я завмерла і подивилася на нього у відображенні.

— Ви мене шантажуєте?

Хижою ходою від підійшов до мене і сперся об спинку стільця. Він дивився на мене не моргаючи.

— Зовсім трошки, — куточки його губ здригнулися в усмішці.

По шкірі побіг холодок, але я швидко зрозуміла, як викрутитися із ситуації.

— Добре. Вечеря у публічному місці, під вашу розписку про нерозголошення моїх таємниць.

Він посміхнувся, і на його лівій щоці з’явилася чарівна ямочка.

— Приємно мати справу із діловою людиною. Я чекатиму біля виходу з театру.

Ніл підійшов до дверей і по-господарськи відчинив замок. Кинув на прощання погляд, від якого по тілу побігли мурашки, і зник.

З його зникненням навіть в кімнаті наче побільшало повітря. .

Першим поривом було піти не попрощавшись, але Ніл міг створити мені непотрібні проблеми. Це була ризикована зустріч, але вона могла припинити всі зазіхання настирливого шанувальника раз і назавжди.